ВСЕСВІТНЯ СЛУЖБА РАДІО РУМУНІЯ
2019-08-21



















Архів:
Я знала Ольгу Кобилянську
(2011-07-13)
Останнє оновлення: 2011-07-20 12:29 EET
Ірина Левинська «Пам’ять – це мідна дошка, вкрита буквами, які час непомітно згладжує, якщо іноді їх не поновляти різцем» - це слова відомого англійського філософа Джона Локка. Кажуть, що людська пам’ять вічна, бо здатна тримати в собі події, факти, мілкі подробиці з життя окремої людини. Ця унікальна особливість пам’яті, за висловом англійського філософа, є наслідком наших спогадів про минуле, які передаються з вуст у вуста, або лягають рівними рядками літер на папері. Рівними рядками на папері “лягли” в 1961 році, в потім ще через 20 років, тобто 1981 року, в україномовному журналі “Обрії”, спогади письменниці з Румунії Ірини Левинської про її близькі стосунки з Ольгою Кобилянською. З біографією Ірини Левинської ознайомила я Вас минулого тижня. Фрагменти цих спогадів ви почуєте в наступні хвилини.

“З творами Ольги Кобилянської я знайома з ранньої молодості”, зізналася Ірина Левинська. “Мені були чотирнадцять літ, коли я прочитала її роман “Царівна”. За цим пішли й інші її романи, повісті та оповідання, як “Земля”, “Людина”.(...) У шостому класі я і мої три найближчі подруги-однодумці заснували при жіночій гімназії у Львові, де я навчалася, літературний гурток імені Ольги Кобилянської. Раз у два тижні ми сходилися, читали уривки з її творів і дискутували прочитане. Тоді вперше ми написали їй вітального листа з нагоди її дня народження, на який письменниця відписала нам декілька сердечних, теплих слів, якими наш гурток невимовно пишався. Тоді я гаряче мріяла побачити Ольгу Кобилянську і поклонитися їй. Це сталося аж в 1930 році, коли я приїхала разом з моїм чоловіком до Чернівців. Одним з моїх перших візитів був на вулицю Одобеску, де проживала письменниця. Пригадую – це був прекрасний, із світла і синяви зітканий весняний день. На порозі зустріла мене її дочка-приймачка Галя, за чоловіком Панчук, і по кількох словах завела мене до кімнати, де у зручному кріслі сиділа літня жінка, вся у чорному, з накиненою на плечі в’язаною шаллю і щось розповідала маленькому хлопчині, що сидів на килимку біля її ніг. Я підійшла ближче, схилилася в глибокім поклоні до її рук і подала їй букет. Від зворушення і щастя я не могла промовити ні слова. Привів мене до дійсності її тихий і ласкавий голос.”

Будинок в якому проживала О.Кобилянська в Чернівцях “З того часу я стала відвідувати письменницю майже щодня. Звичайно приходила я біля 5 години після обіду і перебувала там до вечора. Коли була гарна погода ми сиділи в малому городчику, що його вона дуже любила. Цвіли там настурції, нарциси, фіалки, флокси, були і рожі, а стежечки обведені барвінком і запашною матіолою. Там, у тіні під кущами бузка і жасмину була лавочка, на якій я звичайно сиділа, саморобний столик і шезлонг, на якому напівлежачи, сиділа з закутаними ногами письменниця і читала що-небудь або записувала щось в чорному зшитку. (...) Тоді письменниця оповіла мені про свій перший твір, написаний коли їй було 17 років. Вона писала і до того часу, та скривалася з тим.Тільки її найближча подруга Зося Окуневська знала про ці письменницькі спроби.(...) Дальше оповідала вона про свої молоді літа, які прожила серед зелених буковинських гір, про своє перше захоплення молодим студентом Євгеном Озаркевичем, про прекрасні прогулянки, які вона робила у товаристві молоді, що збиралася під час літніх канікул в Кимполунзі.”

“(....)Кожного року я їздила у мій рідний Болехів до батьків, де, звичайно, перебувала два-три місяці” – пише далі Ірина Левинска. “Одного року, а було це 1932, написала мені письменниця, щоб я пішла на могилу Наталії Кобринської, яка похована на болехівському цвинтарі. Я виконала її просьбу, відшукала могилу, яка була досить запущена, опорядила її і зробила фотознімок могили, на якій стоїть високий дубовий хрест із портретом Наталії Кобринської і написом :”Мене вже серце не болить”. Коли я подала той фотознімок пані Олі, вона так дуже врадувалася, що їй аж сльози поколтилися з очей.”

Спальня О. Кобилянської в її помешканні в Чернівцях “Були й інші пообіддя. Пригадую один з жовтневих днів 1931 року. Увійшовши у дім, я зразу відчула якийсь святочний настрій. Того дня письменниця одержала телеграму з Праги, якою її повідомляли, що з приводу десятилітнього ювілею існування Вільного Українського Університету в Празі їй присвоїли почесне звання доктора. Ми всі тішилися тим, що вона була також рада і дуже зворушена.... (...) Часом ми нічого не читали. Тоді вона згадувала своє спілкування з Іваном Франком, Осипом Маковеєм, Василем Стефанником і Лесею Українкою. З ними в’язала її щира дружба, про що свідчить обширна кореспонденція. Особливо багато розказувала вона про Лесю Українку. Яку вона відвідала була в Гадячі, в її батьків, а також приймала Лесю Українку в себе в Чернівцях. (...)”

“Кожної осені, в надвечір’я дня її народження, збиралася на вулиці Одобеску молодь, переважно студентська, і співала їй серенаду з улюблених пісень. Письменниця сиділа біля вікна, за спущеними шторами і, зворушена до сліз, слухала пісні, що їх так любила. Наступного дня, перед обідом, приходили представники українських чернівецьких товариств, вітали її з днем народження. При цьому прийомна кімната була повна квітів. Восени 1935 року я покинула Чернівці і переїхала до Бухареста. Болісним було моє прощання з Ольгою Юліанівною та її домом. Щоб не втратити контакту, ми обіцяли собі продовжувати наші взаємини шляхом кореспонденції. Письменниця тоді вже не могла сама писати внаслідок паралічу правої руки. Тому я попросила мою приятельку Галюсю, щоб вона мені писала від імені письменниці. Весною 1936 року, вертаючись з Болехова в Бухарест, я затрималася в Чернівцях і пішла на вулицю Одобеску. Радість була велика. Ми ж не бачилися майже рік. (....) В роках 1937-1938-1939 кожного року приїжджала я до Чернівців і обов’язково відвідувала письменницю. З жалем я спостерігала поступове погіршення її здоров’я. Я не знала, що це були мої останні з нею зустрічі. Прийшла війна, і наші контакти обірвалися. Про смерть моєї дорогої Ольги Юліанівни я довідалася аж після її смерті, яка наступила 21 березня 1942 року.“ – написала у своїх спогадах про гірську орлицю покійна письменниця Ірина Левинська, якої також не стало 6 липня 1990 року. Люди приходять і відходять, залишаються лише спогади про них. (Христина Манта)

Джерело: Стаття “Я знала Ольгу Кобилянську”, Автор: Ірина Левинська, Журнал “Обрії” №2, Видавництво Критеріон, Бухаресті, 1981 рік
 
Bookmark and Share
WMA
64kbps : 1 2 3
128kbps : 1 2 3
MP3
64kbps : 1 2 3
128kbps : 1 2 3
AAC+
48kbps : 1 2 3
64kbps : 1 2 3
ЕФІР
Слухайте нас у прямому ефірі на 3-му каналі. У таблиці вказані години виходу в ефір передач ВСРР українською мовою.
Час UTC 17.00 - 17.30
15.00 - 15.30 19.00 - 19.30


Старий логотип ВСРР