Його ім’я згадується в Історії Українського війська, що вийшла у Львові, у 1936 році. Також відомо, що в армії Симона Петлюри, полковник Гнат Порохівський у 1917 році був командиром Червертого (а пізніше Восьмого) козацького полку. Доля склалася так, що частину свого життя Гнат Порохівський змушений був жити в Румунії, де й досі живе єдина його дочка, Ольга Андрич-Порохівська. Вона й допомогла нам скласти “портрет” цього політичного діяча.

Гнат Порохівський народився 29 січня 1888 року в селі Доброму, на Уманщині, у родині хліборобів. Мав одного брата і трьох сестер. Середню освіту отримав у Києві, однак військова справа його дуже цікавила. Тому, в 1906 році від вступив до Вищої Військової Академії у Владивостоку, яку закінчив 1911 році. У 1916 році він отримав чин полковника. Царський указ був опублікований у виданні “Инвалид” того ж року. Від травня до жовтня 1918 року він був командиром Ізяславського полку, а у грудні 1918 року – начальником штабу повстанських військ на Волині. Від січня до березня 1919 року він був отаманом для особливих доручень при командуванні Південно-західного фронту. У тому ж році він командував Володимир-Волинським оперативним фронтом. У 1920 році він був командиром Шостої запасної стрілецької бригади.

Під натиском більшовицьких відділів і будучи мало підтриманим інтервенцією західних країн війська Петлюри були змушені відступити. У 1920 році настали тяжкі місяці полону в Польщі. У таборі для полонених у Ланьцуті та на Домб’ю полковник Порохівський не впадає у відчай, а навпаки підтримує національний дух полонених. На чолі з полковником Гнатом Порохівським полк українців переходить Карпати до Румунії. Починається нелегке життя в еміграції. Його дочка Ольга Андрич-Порохівська розповідає: "Чому саме до Румунії, не можу вам сказати. Тоді у Румунії дуже добре жилося і тому що, це була найближча, сусідня країна. Вони прийшли сюди. Мій батько був на аудієнції у короля Фердинанда і просив політичний притулок для себе та для своїх товаришів. Король Фердинанд і королева Марія дуже привітно їх зустріли і відповіли на це, через те, що й вони були зажурені через загибель кузена королеви Марії, царя Миколая ІІ, який був затрачений у Росії. Так що дозволили їм притулок і помістили цих всіх українців 1 жовтня 1921 року спочатку в таборі в місті Брашов, потім у 1922-му році вони знаходилися у таборі коло Орадя Маре, а пізніше біля міста Фегераш. Комендантом цього табору був полковник Гнат Порохівський, який був відзначений румунськими властями за те, що в таборі була дисципліна і українці були задоволені, наскільки було можливо, далеко від Батьківщини. І навіть Порохівський отримав похвальний лист від румунського уряду, за те як він справлявся з місією будучи комендантом табору українців." Отож, Король Румунії Фердинанд прийняв полковника Порохівського і пообіцяв допомогти українцям. Слід зазначити, що у ті часи в Румунії, тобто ще з 1919 року, діяла місія УНР на чолі з Костянтином Андріановичем Мацієвичем, яка, також, посприяла інтернуванню українського полку в Румунії.

Після таборів настав період пристосування українців до цивільного життя в еміграції, у новій батьківщині – Румунії. Українські емігранти почали вивчати румунську мову, і більшість з них переселилися до Бухареста, де декотрі знайшли собі місце праці. У 1923 році у Бухаресті був заснований Комітет допомоги українським емігрантам ім. Сімона Петлюри. Керували ним полковник Гнат Порохівський, журналіст, поет і письменник Дмитро Івашина, доктор наук Василь Трепке. Полковник Порохівський відіграв значну роль на чолі цього комітету. Він підтримував зв’язок з українською еміграцією в інших країнах, але найбільше з українським урядом в екзилі. Головний отаман Андрій Лівицький – президент УНР в екзилі надіслав першого січня 1938 р. полковнику Гнату Порохівському фотокартку з автографом: “Полковнику Гнату Порохівському – незламному патріотові, невтомному борцеві” та далі називає його: “старим товаришем по боротьбі за визволення”.

На початку перебування в Бухаресті, Гнат Порохівський закінчив Вищу школу документальних та адміністративних наук. Він був членом української асоціації Ліги Націй і членом Львівського товариства “Просвіта”. У цивільному житті Порохівський був головою відділу Страхового агентства, потім кореспондентом румунського журналу “Капітала”(укр.” Столиця”), де підписувався псевдонімом Мірча Добреску. Але більшість свого часу він присвятив діяльності в Українському комітеті.

У 1928 році він одружився з українкою родом з дельти Дунаю – Оленою Павлівною Мургулиною, а у 1933 році народилася їх єдина дочка, Ольга. Купив у Бухаресті хату, пізніше купив невеличкий маєток на вістані 30 км. від столиці в селі Келугерень, де розвів фруктовий сад, виноградник і пасіку, на якій він дуже любив працювати у вільний час. ”У 1938 році мій батько купив на виплату у Бухаресті хату, де ми мешкали. Потім роздобув невеличкий хутір. На цьому хуторі був у нас, відвідав наc професор Костянтин Мацієвич. Я навіть його пам’ятаю, згадую. Коли настав 40-ий рік, почав німецький фашизм розповсюджуватися і в Румунії заснувався Легіонерський рух. Українці трохи потерпіли від нього. Мій батько і мій вуйко, Дмитро Івашина (Геродот) і його дружина були заарештовані Сігуранцою, бо казали,що не відрізнювали взагалі росіян від українців. Поки вони зрозуміли, що йшлося про емігрантів, жертв більшовизму, і що вони боролися проти нього, протримали там пару днів, і врешті-решт, відпустили. Під час війни багато українців надіялися, що німці допоможуть їм роздобути Україну, і декотрі навіть пішли добровольцями в румунську армію, яка йшла з німцями, а потім, вони розчарувалися в обіцянках німців. Навіть подали прохання до Міністерства внутрішніх справ, що хочуть повернутися до України, але їм не дозволили. Німецьке конкульство дало відповідь, що це неможливо."

23 серпня 1944 року Румунія уклала перемир’я з Радянським Союзом і румуни повернули зброю проти німців. Над Українським комітетом в Румунії збиралися чорні хмари. Комітет припинив свою діяльність. Лунали страшні чутки про те, що члени НКВД почали арештувати українських емігрантів: ”Я була мала, але мене вразили слова однієї нашої знайомої, котра якось забігла до нас і показала мамі флакончик з отрутою, який весь час тримала при собі, бо не хотіла живою датися НКВД на муки. І ще мене дуже вразила записка, яка випала з кишені татового одягу. Він весь час носив її з собою на випадок, що що-небудь з ним трапиться. І там, в тій записці він пише, що він прощається з життям, бо не має іншого виходу і просить, щоб дружина і жінка йому простили. Потім великий жах запанував у нашому домі. Приходили обслідники НКВД, допитували маму де є тато. Вона не знала, де він є. Він був десь у Бухаресті. Деякий час переховувався, вони навіть забрали з собою і маму на допит, а також її сестру Антоніну Павлівну. Раз НКВД-істи наскочили уночі, стукали у двері, я пам'ятаю. Я була мала, але дуже добра пам’ятаю, що ми боялися відчинити і ми почали стукати у стіну до сусідів, бо наша хата була з їх хатою зліплені. Ми стукали, стукали, той наш сусід одягнувся і вийшов, але НКВД-ист представ револьвер до його грудей і сказав йому "Йде назад і не втручайся не у свою справу". Вони обшукали всю хату, нікого не знайшли. Після цього випадку тато боявся, що нас заарештують і відвезуть кудись до Сибіру або бозна, що з нами зроблять. І він вирішив лишитися вдома і чекати, поки його знайдуть. Не знаю чи він добре зробив, але він так вирішив, він не хотів переховуватися. Напередодні 7 листопада, коли радянські комуністи святкували Жовтневу революцію, ми сиділи за вечерю. У двері застукали, увійшло їх семеро, один із них був у формі радянського офіцера. Мій тато підвівся, підхопив револьвер, мабуть хотів застрілитися, але один з них скрутив йому руку за спину, револьвер випав і вони сказали, що беруть його на допит. Ми всі там плакали, мама, бабуня, але вони казали, що лише на допит беруть і рано він повернеться. Коли тато мене обіймав, прощався, я відвернула голову, бо не хотіла, щоб він бачив, що я плачу. Ми чекали його цілу ніч, він не прийшов. Від тоді ми його ніколи не побачили.

Гната Порохівського арештували на 56-му році життя. Він був тоді сильним і здоровим чоловіком, однак це йому не допомогло врятуватися від сибірських мук і вернутися до своєї родини. Багато років по тому родина Порохівського зустрілася випадково з приятелем полковника, румунським офіцером Ніколаєм Трохані, який теж був арештований та висланий до Радянського союзу, де пробув в таборах 10 років. Він розповів їм, що зустрів полковника Порохівського у Москві, де його судили, а останній раз він зустрів його в 1949 році у концтаборі у Потмі, Мордовії. Тоді офіцер Трохані розповів, що зустрів полковника дуже хворим, не в силі говорити. Здається, від хвороби і виснаження, полковник помер десь у 1950 році. (Христина Манта, фото: Ольга Андрич-Порохівська)