Дмитро Івашина народився 25 жовтня (напередодні Св. Дмитра) 1892 року в Україні, у Верхнедніпровську, на Катеринославщині. В Україні працював редактором київської “Ради” та інших часописів і журналів. Талановитий журналіст, поет, письменник, Дмитро Івашина був всім відомий під літературним псевдонімом Геродот. Після Жовтневої революції Дмитро Івашина емігрував до Румунії. З 1922, коли у столиці заснувався Український комітет ім. Симона Петлюри, Геродот був обраний його головою.

Дмитро Івашина був чоловіком сестри матері Ольги Андрич-Порохівської, яка нам допоможе краще впізнати цю людину, бо вона знала його, практично, з самого дитинства і виросла на його очах. У спогадах про свого вуйка Ольга Порохівська написала, що “вуйко Дмитро був надзвичайно добрим, щедрим, приязним, веселим, дуже любив жартувати. Був великим ентузіастом і оптимістом. Ніколи не втрачав відваги та надії, завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації. Через те, що подружжя Івашиних було бездітним, вони мене дуже любили і пестили, так що я вважала їх другими моїми батьками.”

Але краще послухайте її саму: ”На Україні працював редактором Київської ради, інших часописів і журналів. Журналіст, поет, письменник - він був відомим під псевдонімом Геродот. Після жовтневої революції він емігрував у Румунію. Коли у 1923 році заснувався український комітет, Геродот був деякий час його головою. На чолі цього комітету він розгортав значну діяльність, теж на ниві підтримки підвищення національної культури, деякий зв'язок вони підтримували з товариством "Просвітою", яке пересилало нам літературу, а комітет далі пересилав українцям літературу. Він навчався у технічно-господарському інституті, і навчався також в Українській Господарській академії чехословацькій республіці, а в Бухаресті закінчив Вищу школу документальних і адміністративних наук. Співпрацював теж з дипломатичною місією УНР. Мій батько і Геродот друкували різні твори в українських часописах,такий як альманах "Дніпро". Там я знайшла, наприклад, дві чудові поезії написані Геродотом. У моїх спогадах я написала, про те як вони були арештовані легіонерами, як потім НКВД почало арештовувати українських емігрантів, як він повинен був ховатися. Його довго шукали, довго приходили обслідники до нас додому. Але він змінив ім'я,змінив вигляд, відпустив собі бороду. Він був оптимістом, він теж хотів жити, мав сильну волю і хотів нам, особливо, допомагати, бо ми залишилися цілком без допомоги. Навіть дуже скоро бабуня з горя померла, а Геродот бравня до будь-якої роботи, лише щоб мати можливість нам потайки допомагати, передавати нам харчі і гроші. Лише так ми і вижили. Потім, він в останні роки дістав посаду касира в аптеці і працював касиром до коли вийшов на пенсію. У 74 році мав нещасний випадок, під час вуличного руху і він захворів, і тоді ми взяли його додому, інтернували до лікарні і помер у січні 1975 року. А моя тіточка Антоніна, весь час мешкала з нами працювала для нас, багато ночей я засинала під стукіт її друкарської машинки. Вона багато співпрацювала з Пегагогічним видавництвом. Вона надрукували твори всіх теперішніх українських письменників і поетів з Румуні: Корсюк, Ребошапка, Груя-Яцентюк, Михайлюк. Всі вони тоді були молодими, але писала різні твори. Їх друкувала моя тітка. І Геродот і його дружина, моя тітка Антоніна, це для мене були святими людьми і я ніколи їх не забуду.” (Христина Манта; фото: Ольга Андрич-Порохівська)