Історія угорської громади в Румунії починається 1100 років тому, коли у 890 році войовничі кочовики–скотарі угорці осіли в Семигородді. Окрема гілка угорців - секлери, які згуртувалися в прикордонні загони колонізували території у Східних Карпатах, що були східним кордоном середньовічної Угорщини. У 1918 році, після розпаду Австро-Угорщини, трансільванська угорська громада опинилася в складі нової держави - Великої Румунії. Румунська влада, як і влади всіх національних держав того часу, не проявила особливої прихильності до національних меншин, зокрема до угорської. Агресивність угорців відносно румунів північної Трансільванії, під час угорської окупації, зберегла у пам'яті людей спогади про конфлікт і ненависть, які не зникли й упродовж 45 років комуністичного режиму.

Більше того, економічні проекти комуністичного режиму, які розглядалися як політика румунізації, торкнулися й угорського населення та регіонів компактного проживання угорців, котрі сприйняли це як зазіхання на їх культурні цінності. 15 березня 1990 року, в Тиргу-Муреші де пройшла демонстрація з нагоди національного свята угорців, між румунами і угорцями спалахнув відкритий конфлікт, один з найсумніших моментів в історії румунської демократії, який залишив позаду 6 смертей – троє румунів і троє угорців. Не бракувало тоді й маніпуляції. Згадаймо лише про випадок румуна Міхаїла Кофара, жорстоко побитого угорцями на вулиці, а потім на провідних телеканалах світу це було представлено навпаки, як жорстоке побиття угорця.

Разом з істориком і політологом Данієлом Барбу, що працює лектором Бухарестського університету ми розглянули причини, що призвели до виникнення конфлікту. “Перше невдоволення усередині угорської громади в Трансільванії виникло у відповідь на політику центральної влади у другій половині ’80-тих років, політика, що прямо або опосередковано стосувалася й угорців. Йдеться про реструктуризацію сіл, зокрема в районах проживання секлерів, життя яких традиційно було пов'язано з сільським господарством. Доста лише згадати про відому тутешню сливовицю або про тутешню картоплю. Отже вони мали дуже сільський спосіб життя і мадяри загалом вважають їх населенням, що упродовж часу займалося виключно сільським господарством. Реструктуризація села, що здійснювалася у формі систематизації населених пунктів, була сприйнята як придушення місцевих вікових традицій.”

Чи можна було уникнути цього конфлікту? Наш гість вважає, що ні. “Із почуття свободи та емоцій, що виникли після 1989 року, коли угорці відчули, що загроза минула і прийшов час для відродження етнічної ідентичності, а румуни переживали почуття виправданості з огляду на їх національний статус, виникла ця суперечка, на жаль неминуча. Шкода, що вона не набула дискусійну форму. Було б набагато краще для румунського суспільного життя, якби це була суперечка ідей і діалогу. Сталося так, що вона набула форму прямого, жорстокого насильства. Крім цього є припущення, що не було переконливо розвіяне, згідно якому ця суперечка була навмисно спровокована, оскільки в політично-інституційному плані, щойно після конфлікту була створена нова секретна служба, тобто відновлена колишня структура Секурітаті (комуністичної секретної служби). Вона фактично була врятована, після того як спочатку 3 місяця знаходилася в підпорядкуванні Збройних Сил та не мала чіткої перспективи. Таким чином, події в Тиргу Муреші переконали тодішні політичні еліти у необхідності створення секретної служби, яка б перейняла частину повноважень колишньої Секурітаті.”

Чи є можливим у наші дні повторення тих подій? Данієл Барбу переконаний, що ні. “Ми ще не досягнули бажаного рівня зрілості, але ситуація сильно відрізняється від тодішньої. Не думаю, що подібний конфлікт може повторитися. Що стосується теперішньої соціальної поведінки, гадаю що ці дві громади – румунська та угорська – навчилися жити не просто разом, а спиною до спини, що набагато краще. Не наступають на ноги одне одному, кожен займається своїми справами. Немає причин для конфлікту, немає того загального „киплячого стану”, як наприклад тоді, коли мером міста Клуж був виразник румунських націоналістів, який пофарбував усе що міг у місті в кольори державного прапора. Уже не має місця для провокацій і фізичного насильства. Однак відсутня й співпраця. Спостерігається своєрідна взаємна байдужість, що з погляду якості життя - дуже добре, але з точки зору якості демократії ми ще далекі від бажаного, спільна участь у різних політичних та інших проектах відбувається лише в Бухаресті.”

Події 20-річної давності в місті Тиргу Муреш викликають болісні спогади пережитого лихоліття. Але ми не повинні забувати про них, щоб в майбутньому люди та громади завжди думали двічі перед тим як відмовлятися від діалогу.
(Автор: Стеліу Ламбру; переклад: Василь Каптару)