Не будь-хто може бути шаманом, а лише особи, які володіють традиційними шаманськими здібностями, які служать громаді з допомогою специфічних засобів і виконують широкий ряд ритуалів. Мірча Еліаде, відомий румунський історик релігій, називав шамана “майстром екстазу та спеціалістом священного“.

У кожній людській громаді з найдавніших часів існували особи, які відкрили в собі здатність спілкуватися з тим, що називають невидимим чи прихованим світом, розповідає Аурел Мокану: “Усі ми щодня проходимо через різні стани свідомості, які включають і шаманську свідомість. Тут говоримо про спадщину цілого людства, а не про щось специфічне лише деяким племенам. Антропологи кажуть, що низка практик, названа ними як шаманізм, налічує 40 тисяч років. Інші кажуть, що понад 100 тисяч років, але в основі йдеться про здатність змінювати середовище існування, вкорінене в підсвідомості людини, річ, яка трапляється всім нам щоночі.“

Як прийшов Аурел Мокану до шаманізму? “У той постреволюційний період, коли Румунія відкрила свої кордони для різних літератур, я мав шанс отримати доступ до різних форм духовності та пізнання. Тоді я захотів відвідувати курси двох факультетів, один з яких був психологічним. Я завжди хотів вміти заспокоювати душі людей і, на мою думку, це справа того, хто займається наукою душі. Водночас мене дуже приваблював факультет православної теології, тому що я відкрив в собі глибоку любов до православ’я, яке є дуже актуальним і зараз.“

Як же узгоджується православ’я з шаманізмом? Аурел Мокану стверджує, що ці форми духовності є сумісними: “Шаманізм не є релігією, не пропонує іншого Бога, це лише ряд методів, з допомогою яких будь-яка особа може поглибити власний рівень відкриття до духовного світу. Якщо моя група та коріння є православними, шаманство допомагає мені краще віднайти та інтегрувати це коріння. Відкриття свідомості, яку викликають шаманські методи, є дуже сумісним з православним досвідом.“

Коли кажемо “шаман“, перше, що приходить на думку, це люди похилого віку, прикрашені пір’ям, які курять різні трави та ковтають галюциногенні гриби, що вводять їх в стан трансу, в якому вони можуть вільно спілкуватися… з потойбічним світом. Аурел Мокану каже, що шаманізм, який практикується в Румунії, не має з цим нічого спільного: “Для мене було великим полегшенням, коли я відкрив для себе, що те, що я шукав, і те, що каже моя душа, є зовсім іншим, ніж галюциногенні трави чи наркотики, або ряд ритуалів, які нам зовсім не підходять. Шаманський метод бачити дійсність є дуже поетичним, духовним. Це начебто подорож в країну дитячих казок, начебто раптом входиш в зачарований простір, де трави й звірі говорять, все пульсує бадьорістю та радістю жити. Це вторгнення в пульсацію творіння, переповнену любов’ю, та божественності.“

Аурел Мокану періодично проводить курси, де описує методи шаманської подорожі, власний і прямий досвід нашої душі, яка, як каже він, вже десятки тисяч років доводить щораз свою ефективність в забезпеченні духовної відвертості, заспокоєння та зцілення. Потім пояснює шаманічні методи гадання та зцілення: “Я починаю кількома словами про шаманізм. Розповідаю, що це ряд давніх методів, які впродовж десятків тисяч років довели свою ефективність, розповідаю про квантову фізику, про глибоку єдність того, чим є і про що говорили всі великі містики. Я пояснюю, що шаманські методи не є обов’язково шляхом до духовного просвітлення, а скоріше простими прагматичними методами розв’язання щоденних незручностей, я попереджаю їх, що не треба причіплювати пір’я. Вірніше, пір’я символізує політ душі до духовних світів. Але це відбувається тоді, коли ти хочеш допомогти людині, яка потребує цього.“

“У такому фрагментованому світі, в якому ми живемо, - каже Аурел Мокану, - шаманський досвід є зануренням в духовність, що зараз допомагає, в основному, мешканцям міст зорієнтуватися в їхніх душах. Мене надихає той факт, що кожна людина, яка звертається до мене, повертається додому з більшою впевненістю в душі, з більшими знаннями та силою розв’язати проблеми та пережити з більшою радістю цю щоденну таємницю, яку ми називаємо життям.“
(Андрея Демірджан, Людмила Дорош)