У березні виповнюються 94 роки від об'єднання Бессарабії і Румунії. 27 березня 1918 року Сфатул Церій (парламент МНР) прийняв Декларацію про приєднання Бессарабії до Румунського королівства (за проголосувало 86 депутатів, проти - 3, утрималися - 36, були відсутні на засіданні - 13). Вона перебувала у складі Румунії до 1940 року, доки ця територія не була анексована Радянським Союзом. Саме бесарабське питання стало однією з основних причин невстановлення офіційних дипломатичних відносин між Бухарестом і Києвом у 1918-1919 роках.
Лютнева революція 1917 року в Петрограді дала поштовх до розгортання національних рухів на території Російської імперії. Українці, поряд з іншими народами, отримали історичний шанс відновити власну державність. На теренах Наддніпрянщини постала Українська Народна Республіка, спочатку як автономна структура в складі імперії, а згодом як незалежна держава. Аналогічні процеси сталися і в колишній Бессарабській губернії, де в грудні 1917 року була створена Молдовська Народна Республіка.
Проте вже влітку 1917 р. Центральна Рада заявила про свої претензії на колишню російську губернію – Бессарабію, та відправила туди свого комісара І. Ліскуна. Однак "Сфатул Церій" – законодавчий орган, що виник у Бессарабії в листопаді 1917 р., відверто схилявся до Румунії, з якою молдован зв’язували спільна історія та мова. Певний час стосунки УНР та Молдовської Народної Республіки здійснювалися на основі "спільної боротьби з більшовицькою анархією", сторони навіть погодилися відкласти до кращих часів розв'язання територіальних проблем - майбутню долю Хотинщини, де українці складали 79% населення, і Придунав'я, де українці становили 36,6%. Але союзницькі стосунки двох урядів виявилися нетривкими.
Прифронтову Бессарабську губернію захлеснула анархія, активізувалися більшовики. У результаті в парламенті почали обговорювати питання про запрошення іноземних військ для встановлення контролю над Бессарабією. Тому 26 грудня 1917 року Кишинів відправив повторну телеграму командувачу російськими військами на румунському фронті генералу Дмитру Щербачову з проханням надіслати війська для забезпечення безпеки та порядку Бессарабії. Вже 27-28 грудня командування Румунського фронту «взяло на себе відповідальність за оборону Бессарабського краю». Тому у відповідь на звернення Кишинева Щербачов попросив румунський уряд забезпечити порядок в Бессарабії. Рада міністрів Румунії, за згодою союзників та після тривалих консультацій вирішила 30 грудня 1917 року відправити свої війська в Бессарабію.
Тим часом війська УНР вели запеклі бої в армією Радянської Росії, а 26 січня більшовики захопили Київ. Центральній Раді було не до Бессарабії, на кону стояло питання про виживання молодої української держави. Українські війська за допомогою німецьких підрозділів звільнили Київ від більшовиків лише 2 березня, того ж дня до української столиці повернулися Центральна Рада і уряд. Вже на другий день голова Ради Народних Міністрів УНР та міністр закордонних справ В. Голубович відправив ноту протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії.
У ній, зокрема, відзначалося: “Український уряд вважає, що всіляка зміна колишнього румунсько-російського кордону, особливо у її північній та південних частинах, серйозно порушує політичні та економічні інтереси УНР... Беручи до уваги, що тепер значна частина Бессарабії зайнята румунськими військами, й питання про подальшу державну приналежність Бессарабії могло бути предметом нарад на Бухарестській мирній конференції, Уряд УНР вважає обговорення та вирішення цього питання можливим лише за участі та за згодою Українського Уряду.»
Втім, було вже пізно. У Брестській угоді, підписаній Центральною Радою, Бессарабія, як територія, яка належить УНР, не згадувалася, що розв'язувало руки румунському уряду. Крім того, подібний варіант влаштовував і Німеччину із Австро-Угорщиною. Вже 18 березня було підписано попередній договір про мир Румунії із Центральними державами. Бессарабія по суті була компенсацією за втрачені території на користь Болгарії та Австро-Угорщини.
А 9 квітня представники молдовського населення у «Сфатул Церій» проголосували за возз’єднання Бессарабії з «матір'ю-Румунією». За свідченням комісара Центральною Ради Ямкового, що містилося в телеграмі голові Ради Народних Міністрів УНР В. Голубовичу від 10 квітня, відбулося це так: «Вчора о 8-й годині вечора молдовський парламент «Сфатул Церій» в присутності румунського голови ради міністрів Маргіломана виніс постанову про приєднання до Румунії Бессарабії як автономної провінції. Голосували за приєднання - 86, утрималися - 36, проти - 3, не було на засіданні - 13. З меншостей українська, німецька та болгарська фракції зробили заяву, що їх не уповноважено рішати такі важливі питання, а що таке питання може вирішити референдум. Голосування було одкрите».
Уряд УНР, що на той час втратив будь-яку внутрішню чи зовнішню підтримку, обмежився лише дипломатичними заходами, надіславши ноти протесту урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії. В "Заяві румунському урядові" від 13 квітня 1918 р. уряд УНР висловив сподівання на компромісне вирішення проблеми, зокрема, на можливість перерозподілу території Бессарабії між УНР і Румунією за "етнографічною ознакою". Нота-відповідь румунського уряду надійшла в Київ лише З травня 1918р., коли влада в Україні вже перейшла до Гетьмана П. Скоропадського.
Соборницька концепція Гетьмана П.Скоропадського ставила за мету і була спрямована на об’єднання в єдиній Українській Державі Бессарабії, Придністров’я, Берестейщини, Гомельщини, Стародубщини, Курщини, Білгородщини, Рильщини, Донщини, Кубані, Криму, Холмщини, Карпатської України, Буковини, Підляшшя, Східної Галичини. У такому дусі і була вислана до румунського уряду нота 5 червня 1918 року. У ній зазначалося, що: «рішучим способом відкидаючи право Румунії на Бессарабію й заявляючи про свої права на цю область, правительство Української Держави не думає одначе робити актів якого-небудь насильства у відношенні до прав Бессарабії на справедливе й доцільне національне самоозначення; але цілком зрозуміло, що з життєвого і для всієї окраїни стратегічного й економічного мотивів правительство Української Держави повинно настоювати на приналежності політично-автономної Бессарабії до Української Держави, до чого Україна має всі права і чого бажає значна більшість Бессарабії.» На цю ноту румунський уряд відповів докладною нотою із відповідями пункт за пунктом.
Напередодні 11 травня 1918 р. було видано наказ «Про заборону вивезення товарів до Румунії та Бессарабії». Українська держава не визнавала анексії й прав Румунії на Бессарабію та розраховувала на її входження до свого складу. Втім, і в даному випадку, позиція Німеччини та її союзників була не однозначною. За Бухарестським мирним договором між Румунією та Центральними державами, румунська армія підлягала демобілізації, за винятком двох дивізій у Бессарабії та чотирьох у сусідній румунській Молдові. Наприкінці літа митна війна із Румунією припинилася. А восени до Києва прибула румунська місія, на чолі з Константіном Концеску, основною метою якої було укладення торговельної угоди.
Українська Директорія, яка прийшла на зміну гетьману поставила остаточну крапку у суперечливому «бессарабському питанні». Посол УНР в Бухаресті К.Мацієвич в своєму листі від 26 липня 1919 року до Голови Ради Міністрів Королівської Румунії написав: «Представляючи Вам вірчу грамоту Директорії Української Народної Республіки, маю честь довести до Вашого відома, що акредитуючи мене як Посланника при Уряді Королівської Румунії Уряд України доручив: встановити дружні відносини між Румунією та Україною, але без взаємного втручання у внутрішнє житті двох країн. Український уряд заявляє, що не хоче порушувати питання нинішнього кордону між двома країнами, вважаючи Дністер остаточним кордоном між ними і бажаючи встановити на цьому кордоні найкращі відносини сусідства.(...)» (Василь Каптару)
Джерела:
- C.I.Stan, Un diplomat aproape uitat Constantin C. Arion (К.Стан, Майже забутий дипломат Константін К. Аріон). Паллас. Фокшань. 2002;
- Ion Nistor, Problema ucraineană în lumina istoriei (Йон Ністор, Українська проблема в світлі історії), Рэдэуць, Септентріон, 1997;
- Архів МЗС Румунії;
- Ion Stafi, Spovedaniile Basarabiei (Йон Стафі, Сповіді Бессарбії). Кишинів. Bons Offices. 2007;
- В.Боечко, О.Ганжа, Б.Захарчук. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. Київ. 1994;
- Д.Дорошенко, Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920 рр.). Київ. Темпора. 2007;
- М.Галаган, З моїх споминів (1880-ті–1920 р.). Київ. Темпора. 2005;
- Газета Одеські вісті №181-182 (3250-3251) від 01.10.2005 р.;
- С.Й. Аппатов, І.М.Макан, Українсько-румунські відносини: історія та сучасність. Український історичний журнал, 1999, №5.
|
2025-04-04
Print
Слухати