У цьому контексті з приємністю відзначаємо той факт, що як вітчизняні історики, так і зарубіжні фахівці протягом значного періоду часу, особливо за роки незалежності України, зробили надзвичайно багато для більш повного, кваліфікованого і коректного висвітлення закордонного періоду життя і передчасної кончини І.Мазепи. Водночас, залишилося ще багато, не до кінця розкритих аспектів з цих питань, що і спонукало автора до нових пошуків та наукових розвідувань як у Молдові, так і на території Румунії, покликаних сприяти остаточній реабілітації постаті І.Мазепи, у тому числі і закордоном, та відтворенню справжнього героїчного образу видатного українського гетьмана.

Насамперед, слід підкреслити, що І.Мазепа ще з часів навчання у Києво-Могилянській Академії та колегії єзуїтів у Варшаві чимало дізнався про могутню на той час Бендерську фортецю та про місто з такою назвою у нижній частини Дністра, по сусідству з Україною, тим більше, що, пізніше, протягом 1656-1659 рр., в Європі він досконало засвоїв артилерійську справу як спосіб відвоювання фортечних укріплень. Ставши гетьманом Лівобережної України, І.Мазепа декілька разів – у 1692 та 1693 рр., разом з білоцерківським полковником С.Палієм, збирався захопити Бендерську фортецю, яка для тогочасної Османської імперії була важливим форпостом у підвасальній їй Молдові.

Проте Бендери і його околиці, виникнення та історія яких пов’язується деякими істориками з іменем впливового князя Галицької Русі Данила, генуезькими торговцями та, зрозуміло, з Османською Портою, мала відіграти для І.Мазепи доленосну роль: тут український гетьман провів останній період життя та знайшов свою трагічну кончину.

Нічого про це не підозрюючи, І.Мазепа до останнього моменту свого гетьманування тримав у полі свого зору події, які відбувалися у Бендерах, як, безперечно, і у всьому сусідньому з Україною регіоні, що допомагало йому бути у курсі поточних політичних та військових подій. Так, із набуттям Бендерами на початку XVIII-го століття статусу резиденції турецького сераскира [губернатора. – Автор.], після її перенесення з м. Бабадаг [місто на території добруджської частини нинішньої Румунії. – Автор.], місто перетворилося на центр політичного, дипломатичного, військового та торговельно-економічного життя, стаючи головним сторожовим постом на неспокійному північному кордоні Османської імперії. Як справедливо зазначає у своєму дослідженні історії Бендер Г.Аствацатуров, „багатодосвідчений сераскир Юсуф-паша, прибувши до своєї нової резиденції у Бендерах, розпочав не тільки перебудову фортеці, а й відновив попередні дипломатичні контакти, а також став шукати нових.

Слабкість центральної султанської влади примушувала зацікавлених політиків з різних країн виходити напряму до всемогутніх турецьких намісників. Особливу активність виявляли польські та шведські дипломати, зацікавлені у загострені російсько-турецьких відносин. Восени 1707 р. розпочалося пожвавлене турецько-шведське дипломатичне листування. На початку травня 1708 р. ставленик Карла ХІІ-го, польський король С.Лещинський посилає у Бендери до Юсуф-паші коронного кухмістера Станіслава Тарло”, від якого присутній у Бендерах посланець І.Мазепи „довідався докладно, що прихильник Станіслава Лещинського, пан Тарло, домагався через сераскира у Бендерах, щоб Порта дала для запомоги хоч трохи орди”. „Поруч із шведами та поляками, - уточнює важливу для нас інформацію Г.Аствацатуров, - своїх гінців став направляти і український гетьман І.С.Мазепа”, що свідчить, з одного боку, про високу ступінь незалежності його зовнішньої політики від Москви, а з іншого – про безмежне бажання добиватися самостійності України. „Обережний козацький ватажок, - продовжує автор дослідження про Бендерську фортецю, - діяв точніше, і тривалий час помічникам Петра І залишалася незрозумілою місія у Бендерах довіреної особи Мазепи, грека Згури, надісланого до сераскира-паші Сілістрійського [до 1700 р. Бендери підпорядкувалися Сілістрійському (нинішня Болгарія) сераскиру. - Автор.] з компліментами та взаємним подарунком і зі словесними виправданнями за нанесені образи [попередніх походів. –Автор.] Білгородській орді”.

Проте М.Костомаров уточнює, що Згура став провокувати І.Мазепу, закликаючи піти на відкриту зраду царя та перейти на бік Польщі. У зв’язку з цим, видатний український історик наступним чином описав цю делікатну ситуацію, про яку досвідченому гетьманові було заздалегідь відомо: „Пан Тарло писав червня 9-го [1708 р. – Автор.] лист до гетьмана, яким намовляв його пристати до шведського короля та Станіслава Лещинського та іменем обох королів запевняв, що військо запорозьке й увесь український народ залишиться при всіх своїх давніх правах і вольностях із наданням нових, аби тільки гетьман, визволившись з-під влади тирана, привернувся до свого споконвічного державця і загальної матери – Речі Посполитої”. При всьому тому, що І.Мазепа потайно давно виношував такі плани, знаючи про подвійну та провокаційну роль Тарло, „відрядив цей лист до Головкіна і питав, як йому поступити. Цар звелів гетьманові, щоб відповів Тарлову як йому завгодно”, тим самим, очевидно, ще раз перевіряючи відданість І.Мазепи інтересам Москви або і надалі йому довіряючи. За таких умов український гетьман у черговий раз поступив мудро. „Тоді Мазепа, - продовжує М.Костомаров, - відповідав Тарлову 23 липня [1708 р. – Автор.], що годі його, гетьмана, відвернути від вірності своєму цареві та, й до того ж, і український народ ніколи не погодиться об’єднатися з поляками, зазнавши від них силу лиха”, тим самим, скриваючи справжні плани щодо майбутнього військово-політичного союзу із Швецією та Польщею.

Цікавим уявляється і те, що відразу після свого сміливого воєнно-політичного виступу у жовтні 1708 р., І. Мазепа відрядив до Юсуфа-паші у Бендерах свого посильного з просторим, на восьми сторінках листом, в якому детально пояснював причини свого переходу на бік шведського короля.

Таким чином, турецька сторона в цілому і намісник Стамбула у Бендерах зокрема, добре знали про події, пов’язані з історичним вибором І.Мазепи у 1708 р., більш того, уважно слідкували за діями українського гетьмана протягом першої половини 1709 р., і тому його звернення до турецьких властей після доленосної Полтавської битви дати згоду на поселення, разом з Карлом ХІІ-м, у Бендерах не було неочікуваною новиною ні для Османської імперії, ні для Бендерського сераскира, ні для тогочасного господаря Молдови Міхая Раковіце. Слід зазначити, що Бендери, як місце можливого політичного притулку, виникли та фігурували у планах І.Мазепи відразу після Полтави. Але до того як він добрався, разом із супроводжуючими його старшиною та козаками, і поселився у цьому молдовському місті та на його околицях було ще далеко і, як виявилося, зовсім непросто.

Так, у червні 1709 р. ініціатива щодо спільного невідкладного пересування до турецького кордону, тобто у південно-західному напрямі, належала І.Мазепі, який став переконувати Карла ХІІ-го у тому, що це єдиний вірний шлях відразу після усвідомлення масштабності катастрофи, непоправимості ситуації, яка виникла, та, особливо, вкрай небезпечних наслідків подальшого перебування у повністю контрольованому царем регіоні України. Безперечно, на користь обрання І.Мазепою саме Бендер як місця свого майбутнього перебування спрацювало декілька чинників, а саме: з одного боку, прямувати на Крим, як один з варіантів, уявлялося небезпечним через власну участь всього десять років тому у походах проти кримських татар, разом з Петром І, чого бусурмани могли б не простити; з іншого - гетьман, як зазначалося вище, підтримував до недавнього часу як з бендерським сераскиром Юсуф-пашею, так і з молдовським господарем Михаєм Раковіце активні політичні та дипломатичні відносини, він реально володів ситуацією і у Бендерах, і в околицях ще з часів попередніх походів на південь разом із С.Палієм.

Важливим чинником виявилося те, що у своєму війську І.Мазепа мав чимало вихідців з Молдови, що, в його критичній ситуації набувало і практичного значення. Ці представники могли б надавати гетьману конкретну допомогу у розміщенні козацького війська на території сусідньої та православної Молдови, що пізніше виправдалося і стало реальністю.

За тих обставин І.Мазепа згадав і про свого попереднього листа до російського канцлера Г.Головкіна, в якому не переставав хвалити миргородського полковника Данила Апостола [син гадяцького та миргородського полковника молдовського походження Павла Апостола за часів Богдана Хмельницького, гетьман України у 1727-1734 рр., батько Петра Апостола – російського вченого. – Автор.], який зберіг міцні родинні зв’язки в Молдові, у тому числі на рівні господаря цього князівства. У цьому листі І.Мазепа, зокрема, писав: „Названий полковник Данило Апостол - волоської породи. У війську він відомий своєю хоробрістю та серед усіх полковників є найбільш давнім, він також заслужив довіру та любов всього війська, особливо з боку бойових полків; генеральний обозний Ломіковський та генеральний суддя Чукевич, а також прилуцький полковник є його сватами; лубенський полковник є його дідом; ніжинський полковник – кумом, а всі решта полковники та важливі персони є його близькими родичами або підтримують з ним тісні дружні зв’язки”. Все це разом взяте суттєво вплинуло на остаточне рішення І.Мазепи, який, у зв’язку з цим повідомляв Карлу ХІІ-му, що „на п’ятий день ми вже будемо на той бік кордону і будемо безпечні”.

Тут хотілося б привернути увагу до факту, який матиме велике значення під час перебування у подальшому українського гетьмана у Бендерах, а також після його смерті: при переправі через Дніпро на Переволочній він встиг забрати із собою як власні, так і гетьманські цінності, гроші, безкоштовні камені, дорогий посуд, у тому числі і два барила з червонцями. Як зазначав О.Субтельний, завдяки щедрим дарам від царя, Мазепа за часи свого 21-річного гетьманування накопичив близько 20 тисяч маєтків і став одним із найбагатших феодалів Європи.

Рішучість дій І.Мазепи, який у відносно спокійній обстановці встиг перекинути на правий беріг Дніпра супроводжуюче його військо, членів сімей багатьох козаків та, фактично, майно, що було при них, остаточно переконали і Карла ХІІ-го прямувати до Бендер. В останній момент король залишив основну частину своєї армії під відповідальністю генерала Левенгавпта, який незабаром потрапив у полон до Петра І, пильно переслідуючого біженців. Цар, дізнавшись від шведських полонених, які після жорстоких допитів були страчені на місці або відправлені на заслання до далекого Сибіру, що гетьман і король слідують у напрямі Бендер, навздогін за ними тут же відправив чотири полки вершників на чолі з генерал-майором Г.Волконським та бригадиром Г.Кропотовим. І тільки той щасливий випадок, що переслідувачі зрушили навздогін з певним запізненням, і, на відміну від І.Мазепи, не знали особливостей пересування по безмежному, рівному і зовні одноманітному причорноморському степу, врятувало протягом перших днів пересування українське та залишки шведського війська від тотального погрому. У втоптаному копитами тисяч коней та ще більшого числа піших військових, мирних людей, їх прибічників та членів їх сімей сухого степу, під яскравими променями байдужого до людського горя сонця та за умов майже тотальної відсутності питної води й належного харчування, при зустрічі час від часу лише з могильним саваном курганів давніх предків, ситуацію врятувало, як гадається, лише авторитет великого українського гетьмана та досконале володіння ним особливостей південного степу.

Бендери чіткіше стали фігурувати як кінцева точка форсованого переходу І.Мазепи та Карла ХІІ-го у повідомленні очаківського Абдурахман-паші султану та бендерському сераскиру після спільного звернення гетьмана і короля до турецьких властей у м. Очаків за допомогою щодо перетину р. Південний Буг. Проте, обмежена технічна допомога при перевалі з боку турків, які лише після дводенних переговорів та за 2 тис. дукатів погодилися забезпечити біженців п’ятьма суднами, виявилося недостатньою для оперативного перетину ними Бугу. Тим часом, як повідомляє сучасник цих подій, молдовський літописець Ніколай Костін, „...догнали московські гонці козаків і молдаван та багатьох повбивали або спіймали і чимало добра у них позабирали... А вершники запорозьких козаків, які перейшли на бік шведського короля, разом з частиною молдаван, які знаходилися у нього на службі за платню, коли побачили, що не можуть переправитися через Буг та, боячись гінців, спрямували до Криму полем між Дніпром і Бугом, і з великими труднощами... повернулися до свого господаря”.

Інший відомий літописець тогочасної Молдови, також сучасник відповідних подій – Іон Некульче, додав до попереднього повідомлення наступне: „Мазепа, знаючи порядок на місцевості, переправився через Дніпро і Буг біля Очакова, разом з однією тисячею вершників: молдаванами, шведами та козаками”. Відтоді, додає румунський історик І.Ністор, описуючи згадані вище події, смуга мілини посередині гирла Бугу, яку першими виявили молдавани та через яку всі успішно перебралися на протилежний берег, отримала назву „волоська коса”.

Нарешті, 6-8 липня 1709 р. І.Мазепа та Карл ХІІ-й переправилися через Буг і опинилися у більш безпечних для них турецьких на той час володіннях очаківського Абдурахман-паші. 11 липня того ж року вони отримали позитивну відповідь від бендерського сераскира, який підтвердив свою згоду на розміщення переселенців навколо місцевої фортеці. Сераскир заспокоював короля та гетьмана та запрошував їх у Бендери. Він також прислав біженцям різні корисні речі, у тому числі намети. 21 липня 1709 р. біженці добралися до Дністра, на правому березі якого сіяла на літньому сонці могутня Бендерська фортеця. Цей факт достеменно задокументовано літописцем Н.Костіном, який писав, що „після того, як король перетнув Очаків, він продовжив свій шлях до Бендер і там розмістився разом з козацьким гетьманом Мазепою та з іншими полковниками”.

Але спочатку, всі вони тимчасово зупинилися на лівому березі Дністра, в районі нинішніх Паркан – околиці м. Тирасполь, щоб належним чином підготуватися до офіційної зустрічі зі сераскиром. Історик ХІХ ст. Ф.Лагус, який уважно прослідкував весь шлях І.Мазепи та Карла ХІІ-го, починаючи від Полтави і до самої Варниці [назва цього населеного пункту на Дністрі у перекладі означає Вапнярка. – Автор.], писав про те, що з 21-го по 23 липня 1709 р. тимчасовий табір обох лідерів знаходився на березі Дністра, з протилежної сторони від річки Ботна. Українське та шведське війська відпочили після виснажливого перетину значної відстані степом, привели себе у порядок і лише після цього перетнули Дністер. Тим часом Юсуф-паша, за наказом султана, підготував для гостей постійний військовий табір. Про їх урочисту зустріч Ф.Лагус написав наступне: „Коли король зрушив до Бендер, сераскир з великою кількістю вершників та піших зустрів його на половині дороги, оголосив про повеління султана та запросив Карла до заздалегідь приготовленого місця розміщення... Коли король з військом підійшли до ріки і було видно фортецю, то загримів залп з 36-ти гармат, які стояли на валах. Яничари вишукалися двома рядами до самого королівського намету, який своїми розмірами та розкішшю перевершувала всі згадані раніше”.

Через Дністер була налагоджена безперебійна доставка зброї та всього необхідного і вже 1 серпня 1709 р. І.Мазепа та Карл ХІІ-й остаточно зупинилися на правому березі Дністра.

Щодо чисельності козаків, які слідували за гетьманом, то О.Субтельний уточнює, що „за Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців”. У зв’язку з цим, певною мірою був правий М.Костомаров, коли зазначав про „жмень козаків, які 1709 р. вкупі з Мазепою утекли до Бендер”. На жаль, переважна частина українців так і не підтримали гетьмана, який поставив собі шляхетну та величну мету - відвоювання незалежності України. Якби український народ масово підтримав І.Мазепу, він, безперечно, виграв би розпочату справу.

У цьому контексті, яскраве порівняння, на нашу думку, у 1933 році зробив український політичний емігрант в Румунії В.Трепке, співставляючи період, що настав для України після поразки І.Мазепи та Карла ХІІ-го під Полтавою із ситуацією, яка склалася щодо державної незалежності після невдалих визвольних змагань 1918-1920 рр., визначеною ним „другою Полтавою”. В.Трепке вказував на схожість політичного аспекту зазначених вище періодів: „Тоді – байдужість народних мас і роз’єднаність та особиста або групова амбіція української старшини, тодішніх верховодів ладу на Україні; тепер – партійна та групова боротьба між собою провідних кіл (головно, політичних партій) української нації... І.Мазепу, людину широкої освіти і західноєвропейського виховання, далеко ліпше і з далеко більшою зацікавленістю розуміли „європейці”. Але не могли його зрозуміти й належно оцінити свої, яким „євразійська” культура московського походження не давала звернути увагу на того, якому історія призначила роль „українського Вашингтона”, якби доля була б ласкавіша і не стала би йому на перешкоді”.

Повертаючись до ситуації навколо І.Мазепи у Бендерах влітку 1709 р., здавалося би, що з перетином Дністра та розташуванням у підвасальній Османській імперії Молдові всіляка небезпека для гетьмана залишилася позаду. Проте ситуація виявилася не такою простою. Новоприбулим у Бендерах відразу сповістили, що російський цар через свого посла П.А.Толстого двічі – 10 та 27 липня 1709 р. - просив падишаха не приймати під свою протекцію „зрадника Мазепу”, а видати його Москві. За сприяння у цьому великому муфтію, навіть, пропонувалося 300 тис. талерів. Про це ж саме, правда, разом з низкою поступів військово-політичного характеру (відмова від захоплених Швецією територій, на які претендувала Росія, визнання Августа ІІ-го королем Польщі тощо), було доведено і до відома Карла ХІІ-го у самих Бендерах. Але, як справедливо зазначав у свій час В.Луців, шведський король все це відкинув, а вимога царя видати союзника - І.Мазепу викликало в нього особливе обурення. Як падишах, так і шведський король, на їх велику честь, відмовилися від запропонованих російським царем умов і, навіть, не помишляли видати гетьмана в його руки. Турки „його не видали, але сильно охоронили як також заради ліпшої вигоди та кращої безпеки дозволили в’їхати в Бендери та дали добре мешкання, котрого він також дуже потребував у своєму непевному і важкому стані, поважнім віці і хворобі, так що навіть сумнівалися, чи він з цього виживе”.

Варто окремо зазначити, що перебування І.Мазепи та Карла ХІІ-го у Бендерах вкрай загострило російсько-турецькі відносини. З свого боку, Росія бачила за можливим примиренням між двома сторонами лише видачу їй „зрадника Мазепу”, а після його смерті – видачу „трупа заклятого Мазепи або однієї його злощасної голови”. Відомо, наприклад, що цар, інструктуючи Г.Волконського та Г.Кропотова ще на Перевалочній, наполягав на тому, щоб піймати І.Мазепу будь-якою ціною, закувати та привести його для страти за особистою участю.

При всьому цьому, стараннями самих козаків та за посильним сприянням як турецьких, так і молдовських властей І.Мазепа достатньо швидко облаштувався.

Існують дві версії щодо місця його поселення. Першу небезпідставно підтримує О.Субтельний, який наводить в якості аргументу хиткий фізичний стан літнього гетьмана - „через слабке здоров’я, Мазепа зупинився в місті, де був кращий догляд”. Безперечно, неприємні звістки про багаторазові спроби царя діставати живого або мертвого гетьмана, усвідомлення провалу планів щодо здобуття незалежності України та розвіяні надії, відрив від Батьківщини, втрата основної частини майна, повідомлення про масові страти його прихильників в Україні, неготовність турецької сторони або будь-якої іншої закордонної військово-політичної сили невідкладно виступити на його захист та допомогти звільнити рідні землі від царського ярма – все це вкрай негативно вплинули на фізичне здоров’я та загальний морально-психологічний стан вже немолодого І.Мазепи. Його життєва сила, надірвана чисельними лихими подіями, що відбулися після Полтави, поступово згасала.

До того ж, добре знаючи про схильність деяких тогочасних представників владних структур Османської імперії до отримання грошових винагород, гетьман переживав, що хто-небудь з них зрештою видасть його царю, що ще більш негативно впливало на його стан здоров’я. Тому, прибувши до Бендер, І.Мазепа вже майже не вставав з ліжка, потребуючи посиленого медичного догляду. Давній знайомий по дипломатичній кореспонденції, сераскир Юсуф-паша, що робить йому честь, ласкаво привітав гетьмана та повідомив про те, що падишах звелів доглядати його. Можливо, саме це відіграло вирішальну роль у розміщенні І.Мазепи не у незахищеному від літньої спеки наметі, а у добротному будинку у самому місті. Принаймні, є підстави погодитися із твердженням О.Субтельного про те, що „Мазепа залишився у місті, у невеликому скромному помешканні”. Така версія, безперечно, має право на існування. Тому, з іменем І.Мазепи у Бендерах влучно ув’язуються і цікаві спостереження, які були зроблені В.Трепке у 1932 р. під час спеціального виїзду, на завдання Українського Наукового Інституту у Варшаві, до цього міста, де на тодішній вулиці Аккерманській він виявив старовинний будинок, пов’язаний з молдовським періодом життя І.Мазепи. „Будинок цей, - писав В.Трепке за підсумками своїх досліджень, - зветься „Мазепин Дім”.

При всьому тому, що у Бендерах 30-х років минулого століття українському вченому ніхто вже не міг достеменно підтвердити факт проживання І.Мазепи у відповідному будинку, саме збереження протягом понад 200 років у народній пам’яті цінної інформації про українського гетьмана багато про що говорить. „Будинок, що його звуть тепер „Мазепиним”, який був одним з найбільших та найсолідніших в Бендерах того часу, - продовжує В.Трепке, - був, безумовно, або якоюсь офіційною інституцією (скажімо, комендатурою) турецької влади, або місцем осідку самого бендерського паші (військового генерал-губернатора). Отже ясно, - підсумовує український учасник експедиції, - що там мусили бувати і Гетьман Мазепа, й король Карл ХІІ”.

Друга версія щодо місця поселення І. Мазепи обґрунтовує варіант про те, що свій табір він відразу розташував поблизу с. Варниця – на півночі від Бендерської фортеці. Пізніше, після чергового сильного розливу Дністра, там розташував свій остаточний табір і Карл ХІІ-й, називаючи його „Новим Стокгольмом”. Навколо них, окрім власне українців, шведів та поляків розмістилися і супроводжуючі гетьмана та короля молдавани, які не могли покинути службу. На тому місці, ще 1932 року згаданий вище доктор В.Трепке побачив споруджений спільними зусиллями „румунського уряду та шведського посольства невеликий пам’ятник-обеліск з написом „Carolus XII Rex Suediae”... Нижче від нього, над самим майже берегом Дністра стоять розкинені трикутником три криниці, які звичайно можна було ще донедавна побачити в Україні: з дерев’яною цямриною та журавлем. Ті криниці звуться „Мазепиними”. Місцеві люди й дотепер беруть із них воду. Вони мали бути викопані козаками Гетьмана на спогад його душі та на його пам’ять по його смерті”.

Але не можна виключити і третю, комбіновану версію розміщення та перебування І.Мазепи у Бендерах. Вона випливає з документальних спостережень В.Трепке, який припускав, що „коли Гетьман серйозно захворів, то не міг залишатися в таборовому шатрі. Дуже можливо, що він хворий користувався гостинністю в тому будинкові, а може там навіть і помер. У будь-якому разі, той факт, що назва „Мазепиного дому” не зникла з пам’яті місцевого населення, навіть внаслідок столітнього панування над Бендерами російської влади, ясно показує, що той будинок тісно пов’язаний з іменем Гетьмана І.Мазепи”. З посиланням на Барділі, український дослідник В.Луців писав, що гетьманові турки, „...заради ліпшої вигоди та кращої безпеки, дозволили в’їхати в Бендери та дали добре мешкання, котрого він так дуже потребував у своєму непевному і важкому стані, поважному віці й хворобі...”.

Як зазначалося вище, посильну роль в облаштуванні вимушених переселенців з України відіграли сусідні молдовани. У зв’язку з їх постійною присутністю в оточенні гетьмана слід підкреслити, що специфіка традиційно добрих відносин між козаками та молдаванами була визначена, з одного боку, регіональним геополітичним контекстом та особливостями історії їх тривалого військово-політичного співробітництва, а з іншого – єдиною православною вірою, яка протягом вже другого тисячоліття об’єднує два сусідні та дружні народи. При цьому регіональний геополітичний контекст тривалий час не був вигідним для українців та молдаван, оскільки території їх проживання у середні віки перебували на перехресті агресивних інтересів чотирьох великих сил – Польщі, Туреччини, Росії, а пізніше і Австрії. Як справедливо зазначає сучасний історик з м. Сучава (Румунія) Ф.Пінтеску, „вступ молдаван до війська Богдана Хмельницького та Івана Мазепи не було просто випадковою грою, а визначався особливо тим, що багато молдаван поселилися на козацьких землях за сто років раніше”. Наводячи у цьому плані багатий документальний матеріал, який суттєво доповнює попередні наукові публікації з даного питання, Ф.Пінтеску підсумовує наступним твердженням: „Приклад „клану” Данила Апостола, думаємо, показово ілюструє військове, політичне та соціальне просування румунського елементу у козацькому середовищі”. Інший сучасний румунський історик А.Лешку, у виданій 2005 року глибоко документованій на основі румунських, українських, російських та молдовських джерел цікавій науковій праці „Румуни в російській імперській армії”, наводить багато фактів тісного співробітництва між козаками та молдаванами, у тому числі за часів гетьманування І.Мазепи.

Зокрема, він пише про те, що кожного вельможного вихідця з Молдови або Валахії, який з тих або інших причин переселявся в межі сучасної української території, супроводжувала достатньо чисельна кількість його підлеглих та прихильників – до 1 тис. осіб. Вони засновували нові населені пункти і поступали на військову службу українських гетьманів. У 1706 р., наприклад, з Молдови емігрував згаданий вище начальник дубосарського військового підрозділу Григорій Іваненко, „який отримав від Великого Гетьмана України Мазепи згоду на те, щоб розмістилися у с. Бурки у Чигиринській околиці та заселити його молдованами з придністровського регіону. Влітку 1708 р., згідно з наказом I.Мазепи, Г.Іваненко був призначений брацлавським полковником, одночасно отримавши дозвіл зараховувати до складу його підлеглого підрозділу вихідців з Молдови. Тоді ж з Молдови до України переїхали брати Антон та Василь Танські, перший з яких став з часом київським, а пізніше – білоцерківським полковником”.

Акцентуємо на цьому аспекті тому, що все це виявилося дуже корисним для мазепинців та їх сімей, насамперед старшини та наближених до І.Мазепи осіб, при їх облаштуванні на території сусідньої Молдови у 1709 р. У зв’язку з цим молдовський літописець Н.Костін наводіть цінну, на наш погляд, інформацію щодо порядку та місця розташування української верхівки. 12 серпня 1709 р., - пише він, - гетьманські полковники, посилаючись на їх православну віру, „звернулися до короля та Мазепи з проханням, дати їм, їх дружинам та дітям дозвіл виїхати до Яс, а ними були: генеральний обозний Іван Ломіковський з усіма своїми синовіями, генеральний писар Пилип Орлик з усіма канцеляристами, які виявилися корисними козацькому війську, прилуцький полковник Дмитро Горленко та інші полковники... Та віддав їм Михай-воде хороші квартири у Ясах, розміщуючи всіх у боярських дворах”.

Коментуючи цей факт, румунський історик І.Ністор у свій час підкреслював, що „дружня зустріч була забезпечена полковникам Мазепи в Ясах завдяки їх родинним зв’язкам з Данилом Апостолом”. Н.Костін також зафіксував маловідомий факт того часу про те, що в ході пересування частини мазепинців до м. Сучава з метою аналогічного розквартирування, на них несподівано напали зазначені вище підрозділи царських переслідувачів, і українців врятувала їх мужність та вміння самозахищатися, а також допомога, надана місцевими молдаванами, які вважали своїм обов’язком піти на зустріч православним сусідам-козакам, які у черговий раз опинилися у критичній ситуації. За надану допомогу без попереднього погодження з турецькими суверенами, господар Молдови М.Раковіце, як пише літописець, навіть поплатився своєю посадою.

З іншого боку, слід зазначити, що однією з причин роз’єднання у середовищі мазепинців, зокрема поспішного переїзду її певної частини до Яс, був конфлікт, який виник, з огляду на стан здоров’я І.Мазепи, між П.Орликом, який бачив себе майбутнім володарем булави, та племінником гетьмана А.Войнаровським, який вважав себе законним спадкоємцем влади. Пізніше П.Орлик писав про те, що „...Войнаровський за наказом його, Мазепи, не лише образив мене, але й на життя моє важив... І через те я змушений був від нього поїхати до Яс”. З ним до столиці Молдови вирушили в основному прибічники використання потенціалу тодішнього господаря для примирення з російським царем та повернення в Україну, що, у свою чергу, надало І.Мазепі привід звинуватити їх у поразництві .

При всій гостинності молдовської сторони, незначна частина нестійких біженців перейшла Дністер і повернулася в Україну, сподіваючись на помилування з боку царської влади, чого, як доводять існуючі дослідження, на жаль, не відбулося.

Слід зазначити, що протягом літа-осені 1709 р. існувала і зворотна тенденція: та частина мешканців України, яка на собі відчула наслідки антимазепинської політики царської влади, поспішала вслід за гетьманом до Молдови, поповнюючи ряди переселенців.

У цьому плані цікавим уявляється той факт, що невелика група українських козаків з часом дісталися Бухареста, де тимчасово вони були розміщені при відомому шпиталі Кольця. За існуючими даними, які вимагають додаткового опрацювання, там для вихідців з України була споруджена окрема православна каплиця. Гадаємо, що дане питання може стати цікавим предметом дослідження для українських та румунських істориків.

Проте основна маса переселенців - тисячі вояків та членів їх сімей - залишилася у Бендерах та його околицях і виявилася, на жаль, без необхідних джерел для достойного проживання. Як правило, особисті незначні грошові суми та наявні, у декого, коштовності, були витрачені на харчування та облаштування відразу після перетину Дністра. З часом козакам прийшлося продавати зброю та шукати роботу, яку, за умов перебування на чужині, у регіоні постійного надзвичайного військового стану, із специфічним національним та соціальним складом населення, до того ж – з різноманітними, навіть несумісними за суттю віросповіданнями та незнання місцевої мови, непросто було і знайти. Той факт, що присутність Карла ХІІ-го та І.Мазепи почала швидко перетворювати Бендери на місто активного міжнародного військового, політико-дипломатичного спілкування, до якого виявляли зростаючий інтерес у багатьох європейських столицях, у зв’язку з чим там сформувався додатковий прошарок еліти, ситуацію не врятував.

Що стосується матеріальної ситуації самого І.Мазепи, то як зазначалося вище, не дивлячись на складну військово-політичну ситуацію протягом листопада 1708 - червня 1709 рр., гетьманові такі вдалося сконцентрувати у своїх руках та довезти до Бендер величезні кошти, хоча їх певна частина назавжди була згублена при форсованому пересуванні після Полтави та використана для покриття різного роду витрат. О.Субтельний наступним чином описав ці багатства: „...Мазепа зумів зібрати докупи й довезти з собою крізь степи своє золото й самоцвіти... Довкола нього лежали мішки із золотом, голову йому підпирали в’юки, напхані коштовним камінням... Мазепі, - продовжує свою думку відомий український історик, - все ж таки вдалося привезти з собою два великих і декілька менших мішків із золотими монетами, два сідлових в’юки із діамантами й іншими самоцвітами, інкрустовану діамантами прикрасу вартістю 20 тис. золотих, що колись належала турецькому султанові, кілька оздоблених самоцвітами мечів і списів, сотні соболевих хутр і багато інших цінних речей. За приблизною оцінкою, все це коштувало від 750 тис. до 1 мільйона шведських рейхсталерів. Це дорівнювало майже одній чверті доходу шведської корони 1699 р. й утроє перевищувало надходження за той самий рік від її найбагатшої заморської провінції – Лівонії”.

Проте, на стан здоров’я І.Мазепи всі ці багатства, як і ніщо інше, на жаль, вже не могли позитивно вплинути. Завжди активне та яскраве життя гетьмана поступово згасало. В.Луців, з посиланням на шведські джерела, на наш погляд, найбільш детально описав останні дні життя І.Мазепи у Бендерах: „Час від часу до нього завітав Карл на розмову. Король щоденно висилав до гетьмана посланця з новинами. Войнаровський мешкав разом з Мазепою і услуговував йому. Орлик, котрий спершу був у Ясах, де влаштовував козацьку канцелярію, незабаром вернувся до Варниці і часто просиджував біля гетьмана. Мазепа зробив його спадкоємцем своєї ідеї і звелів продовжувати розпочате діло. При кінці вересня стан здоров’я Мазепи став погіршуватися. Вислано гінця до Яс по православного священика. Гетьман висповідався і забажав наладнати свої справи.

Він попрохав Карла вислати йому якусь певну людину, і король негайно вислав до гетьмана високого шведського комісара Солдана, котрий знав слов’янські мови, і гетьман розпорядився своїми документами і майном. Спомини Солдана про останні хвилини життя гетьмана Мазепи, заховані в стокгольмських архівах, є найповажнішим джерелом останніх хвилин гетьмана. Мазепа, уже тоді, на смертній постелі, прийняв Солдана із радістю, бо знав його як джентльмена у полагоджуванні всіх українських справ у штабі. Гетьман, утримуючи рівновагу духу, жартома порівняв свою долю із долею Овідія [Овідій Публій Назон (43 р. до н.е. – 18 р. н.е.) був римським поетом, який за свої вірші був засланий імператором Августом до міста Томіса, нині румунське м. Констанца. – Автор.], котрий теж умирав у тих самих сторонах...”.

Знаємо також, що незадовго до смерті І.Мазепа ходив до місцевої церкви, де помолився за сталою традицією, так добре йому відомою за часів свого довгого й повнокровного життя в Україні.

За деякими фрагментарними даними, що дійшли до нас, в останні дні свого життя гетьман розпорядився знищити ті свої документи, які, на його думку, у випадку їх потрапляння у небажані руки, могли б наносити непоправимої шкоди його соратникам по боротьбі за незалежність України або закордонним колегам, з якими він підтримував тривалі та багатогранні контакти. У цьому контексті можна припустити, що була знищена і небезпечна частина листування І.Мазепи з молдовськими та валаськими господарями, особливо зашифровані листи, що дало б нам право стверджувати про унеможливлення потрапляння відповідних документів до Стамбула після смерті українського гетьмана.

Але ми не можемо знати, що саме думав І.Мазепа у бендерські безсонні ночі, коли смерть уже стояла біля нього й коли, як віруючий християнин, готувався до найвищого суду, - із сумом писав у свій час І.Борщак. - Не знаємо також, очевидно, з чого сповідався гетьман перед священиком, якого з його наказу спеціальний гонець привіз із Яс. Але ми можемо припустити, й документально припустити, одне: Мазепа страждав, що „Господь Бог не благословив його задуму”, що його вчинок викликав страхіття терору на Україні, але не жалів, що підніс прапор повстання, бо знав, що й без цього все одно цісар скінчив би з Україною, все одно терор прийшов би, але тоді не було б місця для всього того позитивного, що дало в своїх наслідках повстання.

Відомо, наприклад, що у московських архівах було виявлено проект документа, розробленого за вказівкою царя далеко до історичного виступу І.Мазепи проти Петра І, ще у 1703 р. У ньому йшлося про те, що планувалося „або дочекавшись смерті Мазепи, або, навіть, позбувшись його тим чи іншим способом, знищити козаччину чи виселеннями на східні кордони Великоросії, чи терором колонізувати гетьманщину москалями та німцями з чужини, щоб „раз назавжди знищити вогнище ворохобників”. Ось що чекало б Україну без Мазепиного задуму. І.Борщак, безперечно, мав рацію, коли стверджував про справжні наміри Москви щодо І.Мазепи. При всьому тому, що російські урядники офіційно заявляли, що „ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа”, навіть гетьману було відомо про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російською вельможею.

З приводу останніх годин життя І.Мазепи найбільш детальну інформацію надав В.Луців, констатуючи наступне: „Передсмертні судороги почалися ввечері 21 вересня 1709 р. Гетьман втратив пам’ять і марив майже цілу добу. При ньому був священик, Орлик, Войнаровський і Солдан. Вістка про близьку смерть гетьмана почала поширюватися 21 вересня, біля полудня близько гетьманського дому стала збиратися юрба козаків, шведів, поляків і турків. О годині четвертій пополудні прийшов Карл з офіційними представниками Англії і Голландії, щоб востаннє попрощатися зі своїм другом і союзником, але гетьман не пізнавав уже нікого. Після відходу короля почалася небувала злива, і над Бендерами навис справжній хмаролин протягом цілого дня і ночі. Під гук розгнузданої стихії дня 21 вересня старого стилю 1709 року, о годині десятій вечора відійшов у вічність великий гетьман України Іван Мазепа”.

Як писав український історик Д.Дорошенко у виданій ним у міжвоєнний період роботі німецькою мовою „Гетьман Мазепа, його життя та діяльність”, останніми передсмертними словами українського гетьмана були: „Я хотів тільки добро своїй батьківщині, а доля розпорядилася по-іншому”. Відомо також, що в усній формі гетьман, нібито, заповів бути похованим в Єрусалимі, що пізніше стало, як було вже зазначено, одним з головних мотивів перепоховання його тіла у колишній Єрусалимській церкві у м. Галац, яка з часом була перейменована на церкву Святого Георгія, що більш детально буде висвітлено у наступному розділі цієї роботи.

Протягом трьохсотлітньої історії наводилися та існували різні версії щодо дати, місця й причин смерті І.Мазепи. Одна з перших належить історику і поету Тимку Падуру, який у своїй роботі, опублікованій у 1874 р. у Львові [Див.: Tymko Padura. J.Mazepa: Pysma Tymka Padury. – Lwow. – 1874.], на основі якої пізніше, у 1932 р., академік М.Возняк, зокрема писав: „По Полтавській битві вийшов з Карлом ХІІ-м до Молдови. Помер від отруї, яку подав йому піп грек, і поховано його у Бендерах”.

Слід зазначити, що такий варіант повністю підходив царським агентам, які поспішили довести його до відома Петра І у такій формі, що гетьман, нібито, самоотруївся. На основі цієї дезінформації тогочасна московська влада наполегливо розповсюджувала в зарубіжних країнах саме цю версію смерті гетьмана з тим, щоб і надалі його дискредитувати. Вона фігурувала і в деяких російських літературно-художніх творах більш пізнього часу.

Одним з перших спростував цю версію М.Костомаров, який у своєму нарисі „Іван Мазепа”, опублікованому у 1888 р., зокрема, зазначав, що „Мазепа помер 22 серпня 1709 року від старчого виснаження у селі Варниця поблизу Бендер”. [Цікаво, що у перевиданій через вісім років у Львові у цій ж роботі допущена та ж помилка щодо дати смерті І.Мазепи, що і у попередньому виданні 22 серпня, мабуть, замість 22 вересня. – Автор.].

Проте у новому виданні додане серйозне спростування щодо причини смерті гетьмана. „Пускали гутірку, - зазначається у виданні 1896 р., - нібито він від ляку, що його видадуть Петру, отруїв себе, але ця звістка не має під собою жодної історичної достовірності”.

І.Борщак у своїй доповіді на урочистому засіданні наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у м. Львів від 11 вересня 1932 р. коротко зазначив: „1 серпня 1709 р. Мазепа прибув замучений до Бендер, де занедужав і помер там 2 жовтня 1709 р. [за новим стилем. – Автор.] о 10 годині ночі”. На користь правдивості цієї дати свідчить і власноручна примітка І.Борщака, де він зробив таке уточнення: „В цей день, коли небіжчик гетьман Мазепа помер у Бендерах у 1709 р., я вислухав за його душу службу Божу” – запис у діярії П.Орлика, 2 жовтня 1724 р. П.Орлик, безперечно, добре пам’ятав цей день, бо був безпосереднім учасником відповідних подій.

Достойний внесок у спростування версії про отруєння або самоотруєння І.Мазепи вніс сучасний дослідник В.Ричка, який доводить, що у минулому історики датували відповідний запис Т.Падури „найраніше 20-ми роками XVIII ст. і переконливо, на мій погляд, показали, що позбавлений джерельного опертя, та був замішаний на чутках”.

На жаль, певна плутаниця серед дослідників простежується і щодо похорон великого гетьмана. На наш погляд, з посиланням на першоджерела, найбільш повно описав ситуацію навколо першого поховання тіла І.Мазепи у с. Варниця під Бендерами згаданий вище доктор В.Луців, який з цього приводу писав: „Похоронна відправа відбулася у малій сільській церкві, де зібралися місцеві люди, здебільше селяни. Земляки та шведи не пожалували заходів, щоб цей останній поклін володареві України мав святочний характер. Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали на переміну. За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор та бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обстяжкою, ввезеної на возі, запряженім у шість коней, на яких їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл ХІІ із своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого друга та союзника.

Всі уповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним, а за їхнім прикладом йшли представники султана, мунтянські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський. Далі зо спущеною зброєю та похиленим прапором королівські драбанти у барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і, згідно стародавнього звичаю, голосили та заводили. В останніх рядах йшли юрбою вірмени, цигани, татари й поляки, бо в літі того року – 1709 - з’їхалися до Бендер різні народи”. Труну українського гетьмана, - додає В.Ричка з посиланням на надруковану у 1919 р. роботу В.Різниченка, - спустили в могилу в церкві за містом, і козаки, в ознаку пошани, випалили у цю хвилину зі своїх мушкетів.
За документально зафіксованими даними, на тілі гетьмана був дорогий, вишитий золотом одяг, масивний золотий ланцюг з оздобленим хрестом, в руці булава, а на голові – діадема з інкрустованими у ній коштовними камінцями.
Читаючи ці рядки, не можна не привернути увагу до того, що смерть і поховання славетного гетьмана України перетворилися на трагічну подію міжнародного масштабу. Проводжати гетьмана в останній шлях, як свідчать сучасники-літописці, прийшли особисто не тільки його вірний союзник король Швеції Карл ХІІ-й, при всьому тому, що сам ще не одужав від поранення, а й господар Валахії К.Бринковяну, з яким І.Мазепу зв’язувало плідне 21-річне політичне, дипломатичне та культурно-духовне співробітництво, а також господар Молдови М.Раковіце, який підтримував тісні зв’язки з Україною протягом свого чотирирічного панування у Ясах.

Своїх високих представників для участі у траурній церемонії прислала до Бендер Туреччина, а найважливіші європейські країни були представлені їхніми послами, які достатньо оперативно поінформували відповідні столиці про трагічну кончину І.Мазепи. Так, згаданий вище французький дипломат Жан Балюз, повідомляючи про це міністра закордонних справ Франції, з посиланням на учасника поховання гетьмана, господаря Молдови М.Раковіце писав про те, що шведський король продовжує перебувати у Бендерах, а „покійний Мазепа не був переправлений у Яси, а похований у Бендерах”.

Оскільки тривалий час деякі дослідники сперечалися щодо місця першого поховання тіла І.Мазепи, остаточну ясність з цього питання, гадаємо, вніс сучасний румунський історик К.Резакевич, який, посилаючись на достовірні першоджерела, пише, що молдовський літописець Н.Костін відразу після смерті гетьмана зафіксував у своїй роботі, що „помер Мазепа, козацький гетьман, і поховали його у церкві в одному селі, а саме – Варниці, що розташоване біля Бендерської фортеці”. У більш лапідарному вигляді, - продовжує К.Резакевич, - аналогічне свідчення знаходимо і у анонімного молдовського літописця – автора „Літопису родини Гикі”: „Помер у Бендерах Мазепа-гетьман і поховано його у Варниці”, що, по великому рахунку, підтверджує наведений раніше нами аргумент про те, що до останнього дня свого життя український гетьман перебував у місті Бендери. Село ж Варниця навіки увійшло у біографію великого гетьмана як місце розташування церкви, де було оспівано його тіло. Згаданий вище український політичний емігрант у міжвоєнній Румунії, доктор В.Трепке, відвідуючи у 1931 році с. Варниця за спеціальним дорученням Українського Наукового Інституту у Варшаві, наступним чином описав місцеву церкву: „На краю села Варниця стоїть невеличка сільська церква, дуже стара, але встановити, чи це та сама, в якій була відразу після смерті відспівано похорон І.Мазепи за зовнішніми ознаками неможливо. Треба вважати на те, що вона у всякому разі стоїть на тому ж місці або поруч, де стояла варницька церква, в якій у 1709 р. лежав прах гетьмана”.

На нашу думку, сумніви В.Трепке були марними, бо він насправді побачив церкву початку XVIII-го століття яка, на жаль, через рік була знесена через її давність та непридатність до подальшого впровадження служби. На її місці була споруджена нова церква.

Слід зазначити, що смерть І.Мазепи мала і значний національний та соціальний вимір - з цього приводу сумувала не тільки переважна частина українського народу, а й шведські солдати, польські жовніри, молдовські та валаські бояри й селяни, турецькі яничари, ординські татари, єврейські торговці, вірменські ремісники, циганські лаутари – всі, хто на той момент опинився у Бендерах, Варниці та їх околицях, стаючи свідками відходу у вічність неординарної постаті, яка сміливо підняла прапор незалежності Української держави.

П. Орлик, виступаючи на церемонії поховання І.Мазепи, у зв’язку з цим підкреслив наступне: „Цей славетний і високошановний вождь, якого великий вік залишив без нащадків, який володів безмежними багатствами – все надав задля свободи батьківщини...Він віддав навіть своє життя, щоби його батьківщина могла знищити московське ярмо...”.

Влучними у цьому контексті уявляється також думка П.Орлика, продовжена І.Борщаком у 1932 році: „Ім’я славетного гетьмана Івана Мазепи вічно житиме безсмертною славою в пам’яті нашого народу, бо він хотів дати йому змогу розвинути у повній свободі всі його безмежні можливості. Нехай ні військо, ні народ не втратить надій! Наша справа справедлива, а справедлива справа вкінці завжди перемагає”.

Навіть згаданий вище відомий румунський історик складного для українсько-румунських відносин міжвоєнного періоду І.Ністор, з посиланням на Енгеля, виключно позитивно оцінив величезний внесок І.Мазепи у боротьбу за незалежність України.

Проте, з похованням тіла І.Мазепи у Варниці душа великого гетьмана не знайшла вічний спокій. Навколо його останків та неординарної історичної постаті ще тривалий час, практично до наших днів, здійснювалися різні плани, наміри, інтриги та конкретні дії.

Однією з них стала непроста справа розподілу величезних за мірками не тільки того часу багатств покійного гетьмана, який не залишив, як відомо, конкретного заповіту з цього питання. Ця справа ускладнювалася й тим, що її треба було вирішувати достатньо швидко та паралельно з обранням нового гетьмана України в екзилі, що протягом жовтня-листопада 1709 р. турбувало всю українську військово-політичну еліту, яка на той час перебувала у Бендерах, Ясах та Варниці.

Ситуація щодо майнової спадщини І.Мазепи та інтриг всередині старшини стосовно її статусу та майбутнього призначення достатньо детально описана О.Субтельним у відомій його роботі „Мазепинці”. Тому додамо лише відповідне положення з „Літопису Молдовської країни” Н.Костіна, який, зокрема писав: „Кажуть, що, нібито, після його смерті виявили 160 000 золотих монет, не рахуючи срібні гроші, талери, потори, копейки, золоті та срібні вироби та дорогий одяг”. Все це, після тривалих переговорів, як відомо, дісталося спадкоємцю І.Мазепи - А.Войнаровському, який, в обмін на заволодіння цими коштами, відмовився від гетьманської булави. На жаль, ці кошти не були належним чином використані на справу визвольної боротьби українського народу і з часом були майже повністю розтрачені. Правда, частина з них у 1710 році була передана церкві Святого Георгія у Галаці для облаштування гробниці І.Мазепи та впровадження традиційної служби за упокой душі гетьмана, що забезпечувалося місцевими священнослужителями до повного переходу цієї культової споруди під контролем ставлеників Османської імперії – греків-фанаріотів.

У свою чергу, П.Орлика незабаром було обрано гетьманом України і він став продовжувачем ідей І.Мазепи щодо незалежності України. А Бендери у 1710 році волею історичної долі стали місцем народження першої європейської конституції, що може бути предметом окремого дослідження, тим паче, з огляду на близький 300-річний ювілей цієї величезного значення історичної події. На увагу істориків також заслуговує вивчення перебування П.Орлика у подальшому не тільки у Бендерах, а й у Бухаресті, Каушанах, а також проведення заключного періоду свого життя у Ясах, де він помер при дворі молдовського господаря Н.Маврокордата 7 червня 1742 року.

Про подальшій хід подій, пов’язаних з іменем гетьмана України Івана Мазепи на території сучасної Румунії йтиме мова у третьому розділі роботи.