|
|
 |
Архів:
|
|
| Румунія в ласих шматочках |
| (2011-12-20) |
| Останнє оновлення: 2011-12-27 12:23 EET |
/«Це лише продовження інших альбомів, в якому я хочу закарбувати, наскільки це ще є можливим, румунське село, яке ще існує, хоча від нього вже не залишилося багато. І після декількох альбомів на цю тему, розглянуту в тій чи іншій формі, у нас виникло бажання додати трішки смаку. І як можна краще додати смаку, як не готуючи? Тоді я сказав: зробімо кухню зі всього світу, де б на румунській території зустрілися всі кухні світу». Це була одна з найщасливіших зустрічей, яка призвела до появи надзвичайного фотоальбому, чиїм автором є Резван Войкулеску.
Народившись в Бухаресті, закінчивши інститут прикладного мистетцва в Копенгагені, спеціалізувавшись на фотографії та дизайні, маючи чисельні виставки за кордоном, Резван Войкулеску вирішив одного дня повернутися в рідну Румунію і залишитися тут, щоб фотографувати її. Це він і зробив у своїх багатьох альбомах, а також і в останньому альбомі під назвою «Бродяча кухня», виданого наприкінці листопада в Бухаресті. «Це породожній альбом, де кінець кожного дня чи кожна зупинка незалежно від того, чи вона була у дворі селянина чи десь вгорі, на пагорбі, чи на морському узбережжі, закінчувалася готуванням якоїсь страви. Що, врешті-решт, є нормальним явищем: коли ти десь спиняєшся, хочеш щось поїсти».
Але не абищо: соковита яловичина з помідорами чері, базиліком та чебрецем в одному добруджанському селі (схід Румунії), молюски з пастою на безлюдному пляжі Портіци, філе тунця з банановим соусом та кокосовим молоком в Банаті (захід) та ще багато іншого. Як у справжньому шоу, Резван Войкулеску зібрав довкола себе 5 пристрасних кухарів, серед яких лише один фахівець, і почав відвідувати села, хутори та найзабутіші куточки Румунії. Два роки вони готували, фотографували та увічнювали те, що час врешті-решт погрожує стерти назавжди: колишнє село та його мешканців. Тих простих людей, які живуть так, як це робили і їхні пращури, без телевізора й інтернету, для яких, як каже і сам автор, «курс євро-лей є повністю неважливим».
Тож уявіть собі їхню реакцію, побачивши кілька сотень кілограмів обладнання плюс цілий кухонний арсенал, які висаджуються в їхньому закутку. Відповідальний за переговори був зазвичай Шербан Джорджеску, продюсер альбому та один з кухарів-аматорів. «Важко було йти до когось літнього, до жінки 70-80 років, і пробувати пояснити: знаєте, ми хочемо увійти у вашу хату чи двір, чи сарай, лишіть нас це зробити. – Що ви хочете зробити? – Готувати, запалити вогонь... Все одно люди не розуміли, що діється, багато хто з них, побачивши, як ми висаджуємося у дворі, починали жалкувати. Вони були такими враженими: що ці тут роблять? Після чого швидко входили в нашу гру, вона починала їм подобатися, і, звичайно ж, якщо вивести їх з їхньої буденності і якщо це щось нове, переважна більшість людей сприймають ідею. І після того ознайомлення, де вони були приязними, приймали нас і приносили те, що ми їм просили, Резван хотів поводитися з ними, як у армії. Було дуже забавно побачити, як він гукає якісь бабусі: «Гей, принеси те, зроби те, мені не подобається та каструля! Одягни те! Що з тим халатом, що на тобі? Одягни вишиванку! Роби щось!»
Немов циркова група, яка роз’їжджає країною вшир і вздовж, команда Резвана побродила і зготувала десь у 90 місцях. Деякі з них були вже відомими, інші були відкриті вперше. Резван Войкулеску: «Ми знаходили різні хатки, садки та сараї, ті типи хат, де спальня, вітальня та кухня знаходяться в єдиній кімнатці розміром в 15 квадратних метрів. Складніше було знімати й фотографувати, бо було мало місця, але як робочий контекст та зображення – це було чудово. Тому що всі речі людини були там, на виду. Тож все, що він мав, все його багатство, було в тій кімнатці».
Дуже часто в таких кімнатках час зупиняється і все видається незмінним цілі століття. Це ідеальне місце для екзотичної страви. Кольорова пляма на тлі давнини. Шербан Джорджеску розповість, де йому сподобалося найбільше: «У тітки Іоани в одному селі Лепушського регіону, яка мала хату-музей. Вона була абсолютно дивною, зачаровуючою. Машина часу існує: це двері її хати, відкрий двері і ти потрапиш на 200 років назад. В її хаті ми, здається, приготували пасту з овечим м’ясом, насінням анасону й каррі. Будучи невеликою, та кімнатка, весь запах каррі розповсюдився і звичайно ж, що для жінки той запах був новим. І страва вийшла надзвичайно, а з візуальної точки зору, мабуть, це найкраще зображення. Коли страва була готова, я сказав: «Тітко Іоана, покуштуй», бо ж вона весь час дивилася на те, що ми робимо, але вона побоялася. Вона сказала: «Виглядає дуже гарно, але я не буду їсти».
Може, саме ця стійкість перед новим захищає румунське село з фотографій Резвана Войкулеску від всього того, що його може знищити. Незважаючи на назву, альбом не є кухонною книгою, він показує у своїх фотографіях, що зустріч між двома зовсім різними світами може бути напрочуд гарною та автентичною. (Іоана Стенеску, Людмила Дорош)
|
|
| |
WMA |
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
MP3 |
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
AAC+ |
|
|
48kbps : |
1
2
3
|
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
 Старий логотип ВСРР |
2025-04-04
Print
Слухати