|
|
 |
Архів:
|
|
| Розповідаючи про Бухарест |
| (2009-03-31) |
| Останнє оновлення: 2009-04-14 9:39 EET |
 «Я знаю, що в Бухаресті майже всі стіни можуть говорити, до них просто треба прислухатися. Існує багато надзвичайних таємних місць, як, наприклад, внутрішній двір між Каля Вікторієй та бульваром Магеру. Ці дві вулиці є дуже багатолюдними. Проте в тому дворі не чути ніякого гомону, там росте жимолость і співають птахи. Я знаю й іншу надзвичайну вуличку, десь біля пагорба Митрополії, який дуже схожий з тим, що в казці Андерсена «Снігова королева», де, якщо подивишся вгору і побачиш, як близько знаходяться балкони, зможеш поклястися, що там проживали ті двоє дітей, які гралися на змайстрованому ними мості з одного балкону до іншого.»
«Є вулички, назви яких я вже не знаю, можливо, починаючи з 1985 р., відколи я переїхав сюди, вони змінилися. Це вулички із невеличкими замками, не більшими трьохповерхового будинку. Я знаю принаймні два з них. Один з них є досить близько до місця, де ми з вами знаходимося. Спускаючись вулицею Скіту Мегуряну до бульвару Реджіна Елізабета, праворуч є замок. Другий знаходиться на колишній Ользі Банчік. На жаль чи на щастя, останній раз коли я увійшов до того замку, в тій будівлі було радіо та невеличке телебачення. Можливо, що журналісти, які там працюють, не хвалилися нікому цією спорудою, щоб її не знайшли.»
 Ви послухали Елізу Донеску та Лучіана Браню і це є речі, які вони знають про Бухарест, а інші – ні. Вони є лише двома найважливішими членами колективу, який зробив Бухаресту виклик: зробити місту татуювання… історіями. Історіями кохання та ненависті, подіями, пов’язаними з власним досвідом тих, хто народився в Бухаресті, або тих, хто переїхав до столиці пізніше. Чому? Як було написано на сайті проекту, причина має сентиментальний характер.«У першу чергу тому, що ми любимо розповідати. Потім: тому що, все-таки, нам подобається Бухарест, чи значні його частини, ця міська агломерація, яка доводить нас до божевілля. І, не востаннє, тому, що нам подобаються сюрпризи…»
Впродовж 5 місяців, з листопада 2008 до 16 березня цього року, мешканці Бухареста надсилали фотографії, історії і навіть фільми про місто. Було зібрано майже три сотні особистих історій, з яких важко обрати найцікавішу, розповідає Еліза Донеску. «Це досвід кожного, як справився кожен, що означало для кожного з них прихід до Бухареста, наприклад. Багато з них приїхали на навчання і розповідають про свій початковий шок і про те, як пізніше звикли до міста. Це дуже цікаво й із соціологічної точки зору. Нам подобається називати Бухарест творчою лабораторією.  Це місце, де ті, хто має досвід, можуть сказати, чим є для них це місто. Я народилася в Бухаресті і мені здається казковим те, що можна ходити по вулицях і розмовляти з містом, а місто з кожним з нас. Цього ми й хотіли від тих, хто взяв участь у проекті, щоб вони розповіли нам, як вони говорять з містом і що каже їм місто.»
Журі, до складу якого увійшли журналісти, кінематографісти, театральні діячі, читатимуть історії, дивитимуться зображення та фільми, поглинатимуть та перетравлюватимуть їх, поки не знайдуть групу людей, в змозі розповісти про них. І потім разом поїдуть в фантастичну подорож. Серед майже 300 учасників, 12 чи 14 з них знову побачать Бухарест, у супроводі з гідами, з допомогою яких створять в травні установку і виставлять в громадському місці. Про що йде мова, дізнаємося від Лучіана Брані. «Сама виставка триватиме тиждень, але не буде лише закритим місцем, де люди переглядатимуть фотографії та тексти, а й «обладнаним» місцем з виставами театру-лабіринту. Театр-лабіринт є однією з форм театру з персоналізованою участю. Кожен глядач пройде від одного будівника лабіринту до іншого. Потенційні глядачі, яких ми називаємо учасниками, переходять від одного конструктора до іншого по встановленому маршруті.»
 Еліза Донеску вже пережила досвід театру-лабіринту: «Я була одним з конструкторів. Це інтенсивне відчуття, дуже залежить від того, що маєш всередині, щоб контекстуалізувати все те, що з тобою стається, зовнішні фактори, які приносять конструктори лабіринту. Це є захоплюючим для обох сторін, як для учасника, так і для конструктора.»
Тож чекаємо травня, аби побачити, що планує здійснити товариство «Епсілон 3». Такою є їхня офіційна назва, під якою вони підписали проект, внесений на розгляд комісії, яка виділяє кошти в рамках програми Європейського Союзу «Молодь в дії». Зустріч з Лучіаном Браня та Елізою Донеску була можливістю для тих, хто увійшов до цієї гри, пригадати собі, що дійсно Бухарест є одним з тих міст, де минуле й сьогодення грається в жмурки поміж почорнілих від часу каріатид, які лишають непомітно по пасму, віддзеркалюючись у вікнах нових-новісіньких будинків, що навпроти.
(Автор: Андрея Демірджан, переклад: Людмила Дорош)
|
|
| |
WMA |
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
MP3 |
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
AAC+ |
|
|
48kbps : |
1
2
3
|
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
 Старий логотип ВСРР |
2025-04-04
Print
Слухати