|
|
 |
Архів:
|
|
| І. Перші контакти гетьмана України І.Мазепи з Молдовою та Валахією та їх розвиток до 1708 року |
| (2008-12-11) |
| Останнє оновлення: 2009-05-04 19:18 EET |
 Сприятливими передумовами політичного, військового, культурного та духовного характеру для встановлення та розвитку взаємозв’язків між новообраним у 1687 р. гетьманом України І.Мазепою та його південно-західними сучасниками - господарями Молдови та Валахії – виявилося, насамперед, власне бачення молодого українського лідера можливого союзу з цими двома православними придунайськими князівствами. Ще за тих часів, коли І.Мазепа був генеральним писарем у гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, виступаючи в якості його посла перед розширеною радою Запорозької Січі, він вперше назвав Молдову та Валахію ймовірними політичними союзниками України.
Позитивну роль у цьому плані відіграла і багатогранна попередня спадщина - військово-політичний союз та родинні зв’язки Богдана Хмельницького з молдовським господарем Васілем Лупу, схожі геополітичні інтереси трьох підвасальних держав тих часів - України, Молдови та Валахії, благотворна діяльність Київського Митрополита молдовського походження Петра Могили, спрямована на консолідацію традиційно дружніх стосунків між ними, єдина православна віра в українсько-молдовсько-валаському просторі тощо.
Саме на тлі духовно-культурної єдності і розпочалися перші зв’язки гетьмана І.Мазепи з Молдовою і Валахією. Так, унікальні книги, надруковані у Києво-Печерській Лаврі – „Часослов” (1682 р.) та, відповідно, „Житія Святих” (1689 р.), за вказівкою І.Мазепи доходять не тільки до столиці середньовічної Молдови м. Яси, а й до Бухареста, що, за умов проведення релігійної служби та організації церковного життя у Молдові та Валахії тих часів староукраїнською мовою, мало величезне духовно-просвітницьке значення.
Донині збереглися власноручні записи тодішнього Митрополита Валахії Теодосія на примірнику „Житія Святих”, яким він користувався особисто, а саме: „Теодосій, митрополит, лету 7209 [1701 року. – Автор.], липня 1. Ця свята книга, під назвою Житія Святих, подарована цій Святій Митрополії Румунської Країни [Валахії. – Автор.] у Бухаресті нашим шановним благотворним паном, гетьманом України Іваном Мазепою, на його вічну пам’ять, була привезена у дні нашої смиренності Митрополита Румунської Країни Теодосія, який з великим прокляттям та страшенною злобою повеліває, щоб ніхто не посмів відчужувати її з цієї святої митрополії. Липня 1 7209”.
Не виключено також, що, за вказівкою І.Мазепи, до Молдови ї Валахії були відряджені українські фахівці з друкарської справи та гравюри, які з часом налагодили типографську діяльність не тільки в Ясах і Бухаресті, а й в інших культурних центрах цих князівств. У 1697 р., наприклад, прибулий, за даними румунських істориків, з України згаданий вище культурний та духовний діяч Антим Івіряну, після певного періоду роботи у типографії господаря Молдови у м. Яси, переїхав до валаської столиці, з часом – до монастиря у Снагові і там перевидав староукраїнською мовою відому роботу Мелетія Смотрицького „Граматику словенскію” (1619 р.), до якої написав вступну частину, що підтверджує досконале знання ним мови, на якій в Україні на той час видавалися книги як духовного, так і світського характеру.
 У цьому контексті варто зазначити, що блискуче просування колишнього типографа по лінії церковної ієрархії, а саме - обрання А.Івіряну у 1705 р. Єпископом Римника (Валахія), а на початку 1708 р. - Митрополитом цього Придунайського князівства - значно спростило його можливості відновити зв’язки з Україною, де І.Мазепа був авторитетним гетьманом та з яким господар Валахії К.Бринковяну підтримував тісні контакти.
Відомо також, що у 1699 та 1704 роках колега і приятель А.Івіряну, як зазначають румунські історики, „Іван Баков – українець за походженням, відомий під ім’ям Іоанікіє проілюстрував, зокрема, книги, видані румунською мовою у м. Бузеу”, що знаходиться на відстані 100 кілометрів на північний схід від Бухареста. Серед його граверних робіт варто окремо виділити ілюстрації до „Молитовнику” (1699 р.) й „Тріоду” (1700 р.), на сторінках яких чітко відслідковуються чисто українські мотиви у декорі. Невипадково сучасні дослідники історії типографської справи у Румунії виділяють роль тісно пов’язаних з Україною таких неординарних культурно-духовних діячів як А.Івіряну, І.Бакова, а також Тимофія Бакова [не виключно – Бикових, оскільки в румунській мові буква „â” читається як „и”. – Автор.] у налагоджені та успішному розвитку зв’язків з українськими центрами культури всюди, де вони працювали – у Бухаресті, Ясах, Снагові, Бузеу, Римнику, Тирговіште тощо.
Водночас, про контакти гетьмана України з молдовськими духовними постатями, окрім традиційної передачі з Києва святих книг та сприяння організації самостійної видавничої справі у столиці Молдови м. Яси, свідчить, наприклад, такий маловідомий факт. 13 грудня 1693 р., у зв’язку із смертю Митрополита Молдови Дософтея – палкого прихильника розвитку зв’язків з Україною – ієромонах Адріан надіслав листа І.Мазепі, в якому розповів про діяння „Отця Митрополита, про щасливу пам’ять про нього у Польщі [читай – Західній Україні, яка на той час входила до складу Речі Посполитої. – Автор.] та про велику втрату і горе”.
Багатогранна діяльність І.Мазепи на духовно-культурній ниві як в Україні, так і за її межами знайшла особливу підтримку з боку молдовських та валаських господарів, які наприкінці XVII - на поч. XVIIІ-го століть виношували таємні плани щодо створення широкого антиосманського фронту, основою якого мав стати політичний союз православних країн – Валахії, Молдови, України і, навіть, Росії. Яскравим прикладом цього може слугувати наступний достеменний історичний факт: „Шербан Кантакузино [господар Валахії. – Автор.], разом з Митрополитом Валахії Теодосієм і колишнім екуменічним Патріархом Діонісієм двічі відряджали ігумена Монастиря Святого Павла з Афона Ісая до Москви, щоб просити у Петра І та у гетьмана Мазепи допомоги проти турок”.
Поїздка Ісая до Москви у другій половині 1688 р., без сумніву, здійснювалася через Батурин, де посланець Патріарха мав зустріч з І.Мазепою набагато раніше, ніж з офіційними особами російської столиці, на той момент роздертою гострою політичною боротьбою між прибічниками старої влади княгині Софії та майбутнього імператора Петра І. Описуючи цю поїздку, видатний дослідник постаті І.Мазепи, відомий історик ХІХ-го століття М. Костомаров зазначив, що Ісая „привіз грамоту і від... господаря Щербана. Щербан просив прийняти всіх християн під царську руку, запевняв, що і сам він, і його сусід... волоський господар, бажають піддатися московському престолові ради єдиної віри і зараз вже дадуть на допомогу цареві 70 000 війська. Через цього ж архімандрита надіслав грамоту і сербський Патріарх Арсеній; він писав про те ж саме, але й застерігав проти згоди із західними християнами”.
У цьому контексті надзвичайно важливим уявляється виокремлення ролі гетьмана України як головного порадника невпевненої на той час у своїх силах Москви з порушеного у посланні Вселенського Патріарха Діонісія, голів православних церков Близького Сходу, Балкан, а також господарів Валахії та Молдови питання щодо визволення відповідних територій від турецького ярма. „Привезені Ісаєм грамоти, - продовжує М.Костомаров, - переписано і послано до Мазепи, щоб і він поміркував над ними, і Мазепа у своїй грамоті, що послав у Москву одностайно із сербським Патріархом зауважив на те, що західні помічники тільки про те і дбають, якби викоренити східне православ’я та замінити його на латинство у Царгороді та підданих йому землях”.
Варто також підкреслити високу довіру до І.Мазепа у Москві, яка доручила гетьману України довести до відома призначеного у жовтні 1688 р. господаря Валахії К. Бринковяну – гарячого прихильника союзу з православною Україною та Росією, таємну інформацію військово-політичного характеру про згоду Росії, заодно і гетьманської України, підтримати звернення християнських народів Балкан щодо їх звільнення з-під османського гноблення. З цього моменту і надалі, впродовж 20-ти років між І.Мазепою та К.Бринковяном встановилися тісні зв’язки політичного, дипломатичного, військового, культурного і духовного характеру. „З царського наказу, - пише М.Костомаров, - гетьман сповістив валаського господаря, що, відповідно до згоди, укладеної між царями [на той час в Росії офіційно царювали брати Іван та Петро Олексійовичі з регентшею-сестрою Софією. – Автор.] та польським королем, військо з обох держав по весні [1689 р. – Автор.] піде у похід, щоб небезпремінно визволити з мусульманської неволі усіх християн”.
За таких умов гетьман України опинився у центрі підготовки майбутніх військових подій масштабного характеру і без затримки висловив власне задоволення з цього приводу. Так, „28 вересня [1688 р. – Автор.] Мазепа звістив, що українці, як почули про похід, то вельми зраділи і „лінуватись ніхто не буде”. „Гетьман, - уточнює М.Костомаров, - радив, щоб по весні рушати якомога раніше, щоб ворог не спалив у степу торішньої сухої трави і щоб не зробив степової пожежі, незручної... війську, а, небезпремінно, восени самим треба випалити степ: тоді й нова трава по весні почне швидко рости..., а військо буде йти по новій весняній траві, і це військо буде здоровіше, бо тоді ще не почнеться літня спека та не встигне з’явитися морове повітря, котре запорожці звичайно заносять з Криму через свої походи. А у бусурманів буде обмаль паші для коней... і тоді з ними легко буде справитися. Таку пораду давав гетьман і, якби її послухали, то може б і похід був вдалий”. Забігаючи наперед, слід зазначити, що глибокі знання щодо специфіки степу південного регіону України стали вкрай корисними під час спільного вимушеного пересування І.Мазепи та шведського короля Карла ХІІ-го від Полтави до Бендер влітку 1709 року.
Характерно, що співпадіння у часі сприятливих історичних подій призвело до того, що таємний посланник господаря Валахії Ісая вдруге потрапив до Москви у вигідній та унікальній політичній ситуації: там на цей час (у вересні 1689 р.) перебував і І.Мазепа, засвідчуючи відданість новому царю Петру І, який остаточно покінчив з правлінням Софії та претендента на владу В.Голіцина. Майбутньому імператору, із врахуванням його далекоглядних зовнішньополітичних планів на південному та південно-західному напрямах, були дуже потрібні такі союзники як гетьман України та господар Валахії, які швидко зуміли увійти у повну довіру царя.
Щодо І.Мазепи, то М.Костомаров, зокрема, писав: „Молодий цар полюбив його і з того часу вважав його щиро відданим своїм слугою.” Невипадковим уявляється той факт, що пізніше обидві постаті - І.Мазепа (за ефективну військову підтримку російського царя наприкінці XVII-го ст. в його антитурецьких походах) та К. Бринковяну (за надану допомогу у проведенні російсько-турецьких переговорів на самому початку XVIIІ-го ст.) - у 1700 р. стали кавалерами Ордена „Святого Андрія Первозванного” – найвищої нагороди, заснованої Петром І того ж року. І.Мазепа отримав цей орден другим після російського канцлера Г.Головкіна, а незабаром орденоносцем став і К.Бринковяну. Невипадково, в офіційній залі Батуринського замку І.Мазепи, поруч з портретами царя, султана, французького та польського королів, наприкінці 1704 р. французький дипломат у Москві Ж.Балюз, який транзитом відвідав гетьмана, бачив зображення і інших діячів такого рівня, не виключно і К.Бринковяну.
У свою чергу, І.Мазепа припускав протилежне - можливість створення з часом масштабної антиросійської політичної коаліції за участю Швеції, Польщі та Туреччини, в якій підвасальним Стамбулу Валахії та Молдові мала б належати важлива роль. У цьому контексті не можна не погодитися з думкою українського дослідника ролі та місця І.Мазепи в історії України В.Марочкіна, який у статті, надрукованій у журналі „Україна” (№ 6, 1990 р.) влучно писав: „Гетьман України мріяв про визволення свого краю від царського деспотизму й шукав для цього собі союзників”. У даному випадку, мабуть можна припустити, що йдеться не тільки про короля Швеції Карла ХІІ-го, а й про інших можливих партнерів І.Мазепи. Саме з цих міркувань гетьман України „підтримував таємні дипломатичні відносини з господарем К.Бринковяном”.
За умов відсутності достатньо повних доказів щодо цього в українських джерелах, оскільки все, що було пов’язано з іменем І.Мазепи безпощадно знищувалося протягом майже 300 років або потрапило до Москви, Стамбула та інших європейських столиць, корисними уявляються дані, що збереглися стосовно діяльності канцелярії та методів ведення таємного листування самим К. Бринковяном. За повідомленням його особистого секретаря – флорентійця Антона Марія Дель Кіаро, господар Валахії „був пунктуальним та вмілим не тільки у всіх власних внутрішніх, а й у зарубіжних справах, утримуючи активну кореспонденцію листами за допомогою добре оплачених дяків із знанням італійської, латинської, німецької, польської, грецької, турецької мов”, а також писарів з російської, угорської та слов’яно-руської [читай староукраїнської. – Автор.]. З метою сприяння інтенсифікації зв’язків із сусідньою Україною та, водночас, з далекою Росією, при своєму палаці у Бухаресті К.Бринковяну заснував спеціальну слов’янську школу, для якої, з часом, при церкві св. Сави збудував окреме приміщення.
Окрім цього, показовим уявляється і те, що писарем із староукраїнської мови при господарській канцелярії, окремо від російської мови, був Теодор Корбя (1670-1725 рр., свого часу отримав освіту у Києві, де пізніше видав у віршах „Псалтир”, і провів завершальний етап свого життя), що само по собі свідчить про наявність, необхідність та інтенсивність листування К.Бринковяну з І.Мазепою. Цікаво, що брат Т.Корбі, Давид настільки добре знав українську мову, що під час неодноразових подорожувань територією України, забезпечуючи і кореспондентський зв’язок між Бухарестом та Батурином, користувався документами, виданими для нього на їм’я українського купця Івана Давида. Після його смерті 11 серпня 1707 р. був похований на території Печерської Лаври, що стало своєрідним визнанням заслуг перед тогочасною Україною. Додатковим аргументом на користь тези про таємність взаємозв’язків І.Мазепи та К.Бринковяну може слугувати і той факт, що як український гетьман, так і валаський господар у разі потреби користувалися конфіденційними текстами, закодованими цифровими шифрами. Цей шифр І.Мазепа завжди носив при собі в особистому медальйоні, разом з натільним хрестом. У гетьманській канцелярії ключ до такого шифру був відомий також генеральному писарю П.Орлику, а при канцелярії К.Бринковяну – греку-левантійцю Ніколу де Порта з Кіоса та греку Спиридону.
Окрім цього, користуючись, як зазначалося вище, повною довірою з боку російського царя Петра І, І. Мазепа до жовтня 1708 року, тобто до останнього дня перед своїм сміливим кроком – переходом на бік шведського короля Карла ХІІ-го, був посередником у здійсненні обширної кореспонденції між К. Бринковяном і Петром І. Для цього він успішно використовував існуючу ще за часів Богдана Хмельницького інфраструктуру: 21 серпня 1654 року з метою спрощення обміну інформацією між козаками та союзними сусідніми молдованами, гетьманський писар І.Виговський, разом із старостою міста Сороки (Молдова) С.Лупу, заснували на обох берегах Дністра постійно діючу спеціальну поштову службу. Так, наприкінці серпня 1704 р. господар Молдови Міхай Раковіце „писав до Мазепи що, користуючись війною, яка виникла між царем і шведським королем [йдеться про Північну війну 1700-1721 рр. – Автор.] турки мають намір об’єднатися з шведами, і не сьогодні-завтра татари на Україну кинуться”.
З часом ця поштова служба, ефективно експлуатуючи паромний зв’язок через Дністер біля фортець Сороки та Бендери, стала використовуватися І.Мазепою не тільки для контактів з Ясами, а й з Бухарестом. Продовженням цього шляху стала переправа через Дунай в районі м. Галац, через яку здійснювалися чисельні контакти глибоковіруючого гетьмана України з православними патріархіями Близького Сходу, насамперед з Єрусалимською Церквою Святого Гроба, де наприкінці свого життя І.Мазепа заповів себе поховати.
Окремо варто зазначити, що для майбутнього волоського господаря К.Бринковяну Україна не була terra incognita. Ще наприкінці літа 1678 р., після того як 21 серпня того ж року турецькі війська захопили Чигирин, тодішній валаський господар Георге Дука взяв з собою молодого К.Бринковяну в Україну, що позитивно вплинуло на його пізніші рішення щодо встановлення міцних зв’язків з І.Мазепою. Серед зовнішньополітичних чинників, які суттєво посприяли цьому, було поступове, але незворотне падіння військово-політичної могутності Османської імперії, переконливими ознаками чого стала поразка турків під Хотином у 1621 р. та невдала облога ними Відня у 1683 р. – події величезного історичного значення для подальшої долі Європи, в яких суттєву роль відіграла військова могутність українських козаків.
Усе це посилювало орієнтацію свободолюбної нової генерації східноєвропейських лідерів, до яких належали як І.Мазепа, так і К.Бринковяну, у напрямку реалізації антиосманських помислів і планів. За неповний рік до того, як І.Мазепу обрали гетьманом України, Росія (24 червня 1686 р.), до складу якої входила і Лівобережна Україна, приєдналася до створеної у 1684 р. „Священної ліги” – союзу Габсбурзької імперії, Речі Посполитої та Венеціанської Республіки, спрямованого проти Туреччини. З боку Валахії переговори щодо її можливого приєднання Ліги проводив сам К.Бринковяну протягом 1687-1688 років, аж до того, як 29 жовтня 1688 р. його обрали господарем цього Придунайського князівства.
Не можна не відзначити і позитивний вплив К.Бринковяну на політичну лінію свого ставленика - молодого господаря Молдови К.Дука, що протягом середини 90-х років XVII-го століття у цілому забезпечило сприятливе ставлення останнього до зовнішньополітичних інтересів І.Мазепи на південно-західному напрямі. У свою чергу, все це конструктивно впливало на сприйняття українським гетьманом усього, що було пов’язано з молдовсько-валаським чинником у власній політиці. Так, на початку свого гетьманування І.Мазепа підтримав переяславського полковника-молдованина Думітрашку-Райча, якому видав універсал на володіння селом Березань і толерантно ставився до того, що останній, „будучи волохом, наставив сотниками своїх земляків”.
Відомо також, що за часів І.Мазепи одним з його авторитетних прибічників був миргородський полковник молдовського походження Данило Апостол, який супроводжував гетьмана під час зазначеного вище перевороту Петра І у Москві, а пізніше – у 1708 р., разом з українським лідером перейшов на бік Карла ХІІ-го. Толерантність до сусідніх молдаван та співробітництво з ними було характерно, практично, для всього 22-річного періоду гетьманування І.Мазепи. Наприклад, після об’єднання у 1703 р. під своєю владою всієї Правобережної України і усунення С.Палія, він не став заперечувати, щоб брацлавським та могилівським полками командували молдавани „Іван Грігораш, якого називають, - як писав М.Костомаров, - також Іваненком, та Савва Волошин”. Вони належали, як і полковник Шпак, до проводирів селян, які повстали під час походу Самуся 1702 р., а після придушення заворушення „повтікали за Дністер, тепер же знову появилися на Україні”. Незабаром „Іваненко заволодів Вінницею та Брацлавом” і після вступу на царську службу носив титул дубосарського полковника.
Торкаючись питання щодо вивчення прямого таємного дипломатичного листування І.Мазепи з К.Бринковяном варто зазначити, що у дослідників виникають певні труднощі, пов’язані, насамперед, з тим фактом, що, як зазначають окремі румунські історики, „спадкоємець Мазепи Пилип Орлик, бажаючи отримати симпатію турків, [у 1711 році. – Автор.] передає султанові у Константинополі кореспонденцію між Константіном Бринковяну і Мазепою”. Про тимчасову прихильність П.Орлика до Османської Порти, безперечно, проявлену в ім’я досягнення ідеалів незалежності України, свідчить його особиста інструкція козацьким посланцям напередодні їх від’їзду до Стамбула у 1711 р., в якій, зокрема, зазначалося: „Водночас, кошовий отаман і надзвичайні посли мають уклінно просити, від імені Славного Гетьмана, всього Війська й усієї України, прихильності й ласки...”.
Щодо посередницької ролі українського гетьмана у забезпеченні кореспондентського зв’язку між валаським господарем та російським царем, відповідна інформація як в румунських, так і українських джерелах є більш повною. Збереглися десятки листів К.Бринковяну до Петра І та до інших російських офіційних осіб, в яких неодноразово уточнюється, що та чи інша кореспонденція надсилається через гетьмана І.Мазепу до Москви, або отримана від нього і переправлена до Стамбула. Принаймні, з 282 листів політико-дипломатичного характеру, надісланих К.Бринковяном за межі Валахії, значна частина була призначена особисто І.Мазепі або, на шляху до Москви, проходила через його руки. Тому можна погодитися із твердженням П.Черноводяну - румунського дослідника з питань дипломатичної діяльності К.Бринковяну про те, що останній, у таємний спосіб здійснював „плідний обмін листами, у яких передавав... і деякі інформації стосовно політичного та військового характеру щодо турків”.
Слід констатувати, що попереднє ефективне співробітництво І.Мазепи з К.Бринковяном та, паралельно, - з цілою плеядою молдовських господарів-сучасників видатного українського гетьмана (на жаль, вони дуже часто мінялися, на відміну від І.Мазепи та К.Бринковяну, які, на їх честь і славу, були незмінними лідерами власних народів понад 20 років) на культурно-духовній ниві, про що йшлося вище, дало виключно позитивні результати для подальшої співпраці сторін в рамках ймовірного на той час українсько-молдовсько-валасько-російського, тобто суто православного альянсу, традиційно спрямованого як проти Османської Порти, так і проти новоявлених на той час загарбницьких намірів Речі Посполитої та Австрійської імперії стосовно придунайських князівств.
За таких умов величезний людський, економічний, політичний, військовий та духовний потенціал України, особливо, з її унікальним релігійним центром – Києво-Печерською Лаврою – однозначно слугував певною надією для балканських народів у реалізації їх давніх прагнень щодо звільнення з під нестерпного турецького ярма. Знайшли тут відображення суттєва і стабільна матеріально-фінансова підтримка інтересів православних християн Балкан та Близького Сходу з боку гетьмана України І.Мазепи, який багато у чому на цьому напрямі діяв за участю або за сприяння сусідньої Молдови та Валахії, за межами яких починався простір жорсткого протистояння християнського та мусульманського світу.
Створенню зазначеного вище ймовірного протитурецького військово-політичного союзу за участю православних країн – Валахії, Молдови, Росії та, природно, України, частина якої підпорядкувалася Москві, вивченню позиції Османської імперії та кримських татар щодо України була присвячена і відповідна політична діяльність та дипломатичне листування як українського гетьмана, так і молдовських та валаських господарів.
І.Мазепі, як досвідченому політику європейського ґатунку та меценату загально-православного масштабу, проблеми не тільки придунайських князівств, а Європи у цілому були добре знайомі. Так, згаданий вище французький дипломат Жан Балюз, виконуючи наприкінці 1704 р. роль зв’язківця Петра І, завітав до резиденції гетьмана України у Батурині для передачі відповідної кореспонденції, і після особистої зустрічі з І.Мазепою написав до Парижа листа, в якому про гетьмана, зокрема, зазначав: „Він має великий досвід у політиці й, у на відміну від московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах”. Тому йому легко вдалося започаткувати активне листування, у тому числі й зашифроване, із своїми сучасниками у столицях Молдови м. Яси та Валахії м. Бухарест.
Так, у листі І.Мазепи, надісланому Петру І з Батурина 20 жовтня 1693 р., доповідалося про те, що він вже „учинив особливу посилку до волоського та мультянського володарів [молдовського та, відповідно, валаського. – Автор.]”, користуючись тим, що „волоський господар кількаразово відзивався з тим, щоб грецькі купці ходили зі своїми куплями з цих малоросійських країв простим давнім шляхом на Яси, з доброю надією на свою повну цілість”. За посередництвом ніжинського купця Сави Олеферова, „з огляду на польських комендантів, котрі перебувають у Немирові й Сороках і котрі стежать за всілякими діями – як зазначав сам І.Мазепа - посилати мені й писати явно до тих володарів не можна”, український гетьман вийшов спочатку на тодішнього молдовського господаря Константіна Кантемира, а, згодом, – і на валаського лідера К.Бринковяну, з якими зав’язалося тривале таємне листування.
Тогочасна Молдова, розташована на шляху активного дипломатичного та культурно-духовного спілкування гетьманської України з Південно-Східною Європою та Близьким Сходом, при всій її контрольованості з боку Туреччини, не могла залишитися осторонь від цього процесу. Так, посланник молдовського господаря українського походження Іван Білевич ще у листопаді 1690 – у березні 1691 рр., прямуючи до Москви та у зворотному напрямі, детально обговорював з гетьманом України можливі шляхи спільного протистояння турецько-татарському натиску. Водночас, у зазначеному вище листі І.Мазепи уточнювалося, що „волоський господар відпустив того згаданого посильного [Саву Олеферову. – Автор.] до мене і прислав через нього запечатаний склад слів, писаний цифрами, з якого я зрозумів, що він, володар, бажає мати зі мною пересилки і не простим письмом, а щоб списуватися з ним тими цифрами”.
Слід підкреслити, що з боку молдовського та валаського господарів таємне листування супроводжувалося, як правило, через довірених посильних, і містило цінну інформацію щодо військових дій Османської імперії та планів підпорядкованих їй кримських татар, що було особливо важливим для І.Мазепи як гетьмана України, доля якої багато у чому залежала від військово-політичних намірів Туреччини. Яскравим прикладом цього може слугувати черговий лист І.Мазепи, надісланий ним Петру І з Батурина 26 листопада 1696 р., в якому детально інформувалося про повернення з м. Яси власних посильних, які розповіли, що „у волоського господаря є певна відомість, що кримський хан наказав усім кримським та білгородським ордам, усякому готуватися й приспособлятись у теперішній військовий похід на нинішню зиму у... богохраниму державу Малу Росію”.
Активне використання І.Мазепою можливостей молдовських, як і болгарських та сербських кур’єрів, які в Європі менше потрапляли у поле підозри чисельних російських агентів, продовжувалося багато років. Так, молдовський посильний забезпечував таємне листування між українським гетьманом та княгинею Ганною Дольською – першою дружиною князя М.Вишневецького, яка була рідною тіткою польського короля С.Лещинського. Вона, у свою чергу, підтримувала зв’язки з королем, що напередодні історичного виступу І.Мазепи восени 1708 р. мало для гетьмана велике значення. У шифрованому листі княгині Г.Дольської, одержаному І.Мазепою у Києві 16 вересня 1707 р., був укладений також лист від С.Лещинського, в якому король обіцяв „прийняти козаків по-батьківськи та задовольнити їх бажання”. „Княгиня Дольська надіслала мені через одного волоха сей лист, зашивши його у шапку посланцеві”, - такими словами одного жовтневого вечора гетьман повідомляв своєму генеральному писареві П.Орлику про отриману кореспонденцію з Польщі, в якій С.Лещинський викладав свої пропозиції щодо можливих майбутніх політичних взаємостосунків, спрямованих проти Росії. Ці переговори були завершені на початку 1708 р. укладенням формальної угоди між гетьманом І.Мазепою і королем С. Лещинським.
Безперечно, така небезпечна гра могла мати і непередбачені наслідки для І.Мазепи. Такий доленосний, можна казати, випадок, стався у 1708 р. (тобто напередодні переходу українського гетьмана на бік Карла ХІІ-го та С.Лещинського) і до якого також, певною мірою, мали відношення і події, що відбувалися у Молдові. Його детально описав М.Костомаров: „Появився знову донощик, - пише він, - що довів про намір Мазепи зрадити царю: це був новохрещений рейтар Мирон, який визволився з турецької неволі. Прибувши до Києва, він дав знати, кому треба, що в Ясах він бачився з тутешнім мешканцем Василем Дрозденком"; цей Дрозденко був сином колишнього брацлавського полковника Дрозда – завзятого Дорошенківського суперечника, якого Дорошенко, взявши у полон, звелів розстріляти. Дрозденко сказав Миронові: „Торік я був у Польщі коло короля Станіслава, саме тоді, коли туди прибув бусурманський посланець. Якраз того самого часу приїхав якийсь чернець до короля з листом від гетьмана Мазепи. Лист перечитано при бусурманському посланцеві; у листі, казали, було обіцяно, що козацьке військо, вкупі з польським та кримськими татарами, воюватиме проти царського війська. Донощика з Києва відрядили у посольський приказ [тобто, до Москви. – Автор.]. Мирон говорив там, що Дрозденко звелів йому довести це до царя заради єдиної православної віри і заради того, що його батько був брацлавським полковником під московською державою. У Москві доносу не повірили, і цар утішав гетьмана ласкавою грамотою. Уряд так віднісся до доносу, бо не вірив, навчений вже попереднім доносом на Мазепу; а, тим часом, ми бачимо, що звістка Дрозда була правдива і відносилася саме до посилки Мазепою до Станіслава болгарського або сербського екс-архієрея”.
Характерним також є те, що стосунки між І.Мазепою та господарями сусідньої Молдови виявилися настільки довірливими, що останні, через часту їх примусову зміну за вказівками турецького султана, або самі просили політичного притулку в Україні, або робили це для їх близьких представників та родичів. Так, восени 1696 р. з м. Яси до Батурина повернувся не тільки особистий посильний гетьмана на молдовсько-валаському напрямі Петро Волошин, а й, як писав сам І.Мазепа, „значний тамтешній чоловік на їм’я Іван Драгинич, котрий у минулому часі кілька років тому був намісником господаря Дуки [Константіна Дуки (1693-1695 рр.). – Автор.] на тому боці Дніпра в місті Немирові, бо в ту пору володар володів цією стороною від турецького султана”. У тому ж листі український гетьман повідомляв царю, що „згаданого Івана Драгинича залишаємо при собі в Батурині, бо він бажає жити тут, у Малій Росії, бажаючи забрати сюди з Волоської землі свою дружину й дітей... Ще є тут у нас чоловік, котрий прибув з ними - Петром Волошиним та Іваном Драгиничем, породи малоросійської, який має там, у Ясах, дружину і дітей, якого волоський господар спеціально виправив з ними, наказавши, щоб той чоловік подав циферну азбуку того володаря, якою він, володар [Антіох Кантемир (1695-1700 рр., 1705-1707 рр.) . – Автор.] бажає чинити зі мною таємні обсилки, і того чоловіка я біля себе затримаю…”.
У свою чергу, К.Бринковяну, наприклад, у 1697 р. через свого посла Д.Корбя у Варшаві (де І.Мазепа мав традиційно міцні зв’язки як колишній вихованець польської столиці та службовець короля) звернувся до офіційного представника Росії у столиці Речі Посполитої А.Нікітіна на предмет можливого створення такого союзу. Це ж завдання Д.Корбя виконував і при повернені до Бухареста через м. Чернівці, де місцевому старості - представнику Молдови К.Туркулецю було запропоновано вийти з-під військового підпорядкування Польщі та приєднатися до перспективних планів православних народів щодо спільного протистояння турецькій експансії. Забігаючи наперед, зазначимо, що на підтримку старости м. Чернівці валаський господар виступив і пізніше – 2 серпня 1704 р., коли звернувся з відповідним проханням до тодішнього польського короля Августа ІІ, який на той час перебував у тимчасових союзницьких відносинах з Росією, тобто і з І.Мазепою, проти Короля Швеції Карла ХІІ-го.
Окрім цього, К.Бринковяну 16 вересня 1697 р. офіційно звернувся до східного сусіда з проханням направити проти буджацьких татар, які, в якості вірних союзників Османської імперії, наносили найбільш спустошливі удари по сусіднім придунайським князівствам, 2 тис. піших стрільців та 1 тис. вершників, серед яких „і козаків”, „оскільки і Валахія, і Молдова були готові воювати за власне визволення з під турків та протистояти австрійсько-польському тиску”. Готовність Молдови була окремо підтверджена посланником господаря цього князівства Савою Константіном, який у травні 1698 р. провів тривалі переговори „у Батурині, у резиденції гетьмана України”, після чого відбув до Москви.
Майже через півроку, 10 вересня 1698 р., посланник валаського господаря мав повноваження просити українсько-російської допомоги з метою звільнення від турків гирла Дунаю, для чого ним пропонувалося союзникам „рухатися Канівською дорогою до Молдови силами 4 тис. піших стрільців та 10 тис. вершників, яких було б достатньо”, оскільки була забезпечена і підтримка „Константіна Туркулеця – старости м. Чернівці та, водночас, керівника... місцевих... молдовських частин з 10 тис. відбірних вершників”. У свою чергу, Валахія зобов’язалася, окрім чисто військової підтримки, надавати спільним українсько-російським збройним силам і допомогу провізією – пшеницею, медом, маслом, а також кіньми, биками, вівцями і, навіть, матеріалами для спорудження кораблів.
Примітно, що, починаючи з моменту підписання 24 жовтня 1698 р. Карловіцького перемир’я між Австрією та Польщею, з одного боку, та Туреччиною – з іншого, і до перших днів 1700 р. склалася виключно сприятлива політично-військово-дипломатична кон’юнктура для консолідації взаємозв’язків між І.Мазепою та К.Бринковяном, що пояснювалося змінами стратегічного характеру у позиції Росії, до якої на той час була вимушена прислуховуватися і Україна. Вихід Росії з переговорного процесу зазначених вище впливових європейських сил та проведення у Стамбулі сепаратних російсько-турецьких переговорів, які завершилися підписанням мирного договору від 23 липня 1700 р., стали переконливим сигналом того, що на сході від придунайських князівств постає нова могутня держава військово-політична сила, з якою, до того ж, їх традиційно зв’язувала єдина православна віра. Все це у великій мірі „розв’язало” руки валаському господареві, який у своїй зовнішній політиці на початку XVIIІ-го століття рішучим чином став переорієнтуватися на схід, що було доведено, зокрема, всебічною підтримкою К.Бринковяном офіційного представника Петра І – Омеляна Українцева в ході зазначених вище переговорів з турецькою стороною, які завершилися для північно-східного сусіда успішно: Османська імперія погодилася з переходом до Росії Азова та прилеглих територій, а також відмовилася від подальшої сплати нею щорічної дані татарським ханам.
Показовим у плані переорієнтації К.Бринковяну на схід може стати встановлення ним 16 вересня 1697 р. дипломатичних відносин з Росією, у чому гетьман України відіграв важливу роль.
Так, 3 жовтня того ж року І.Мазепа прийняв посланника валаського господаря Г.Кастріотула, який прямував до Москви, і заздалегідь повідомив Петру І про важливі деталі його офіційної місії, тим самим позитивно посприявши цій події. У подальшому все листування К.Бринковяну з Москвою та на зворотному шляху йшла тільки через І.Мазепу, кур’єри якого зустрічалися з валаським господарем та його представниками, як правило, у заміському палаці Могошоая. Так, в особистому листі від 27 березня 1700 р. на адресу свого посланника у Москві К.Бринковяну, зокрема писав про те, що, „починаючи із січня місяця і дотепер писав 5 разів і 4 рази надіслав 6 пакетів листів, отриманих від диякона Думи [Е.Українцева із Стамбула. – Автор.], який нас дуже просив передати їх у такому ж вигляді гетьману”. У цьому контексті зауважимо, що у даному листі йдеться лише про короткий тримісячний період початку 1700 р., протягом якого до І.Мазепи потрапили п’ять листів, власноручно написаних К.Бринковяном. Можна ж з достатньою ступінню вірогідності стверджувати, що до 1708 року було чимало таких листів, доля яких ще чекає на українського дослідника.
Прикладами цього є низка документів, серед яких - написаний валаським господарем у м. Тирговіште лист від 5 лютого 1707 р., в якому він називає свого українського сучасника „Мазепу - світлішим гетьманом Запоріжжя”, а також аналогічне його зашифроване послання від 23 березня 1708 р., тобто за півроку до переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ-го, що свідчить про повну довіру до першого, на адресу російського канцлера Г.Головкіна, де чітко підкреслюється незмінна посередницька роль українського гетьмана та довіра до нього щодо забезпечення стабільного кореспондентського зв’язку Валахії з Росією. Це, зокрема, відображено у наступному висловлювані К.Бринковяну з приводу власних листів: „...яких я надсилаю своєю людиною світлішому пану гетьману, згідно з Вашим попереднім дорученням, не сумніваючись у тому, що він без затримки через своїх людей передасть їх туди, де ви будете знаходитися”.
Безперечно, вся ця кореспонденція, разом з достеменно відомими фактами передачі К.Бринковяном І.Мазепі на знак глибокої поваги до нього чисельних подарунків, коштовностей, вина і, навіть, екзотичних продуктів і суттєвих грошових сум, здійснювалася за участю згаданих вище господарів Молдови. Її територією прямувала відповідна пошта з Бухареста, із розумінням того, що від українського гетьмана у вирішальній мірі залежали якість, стан, оперативність та подальша доля тогочасного зв’язку, призначеного також і для московських високопоставлених осіб. Зазначена вище інтенсивність листування між І.Мазепою та К.Бринковяном, посередницька роль гетьмана України у забезпеченні кореспондентського зв’язку між Москвою та Стамбулом, ще раз підтверджують реальну можливість українського лідера у порушенні та обговоренні з валаським господарем будь-яких питань, у тому числі щодо шляхів спонсорства задля видання у переданій до Алепо у 1706 р. К.Бринковяном типографії згаданого вище ”Євангелія” арабською мовою, що вписувалося у рамки відомої, більш широкої матеріально-фінансової підтримки І.Мазепою Православної церкви Близького Сходу.
Зимою 1707-1708 рр., наприклад, у Бухаресті, на шляху до давніх християнських центрів цього регіону перебував Іполит Вишенський - представник Чернігівського архієпископа Івана Максимовича – який возив до Церкви Святого Гробу в Єрусалимі традиційно багаті подарунки від І.Мазепи. До наших днів збереглися чудові враження І.Вишенського про Бухарест, про який він писав як про „дуже велике місто з гарними палацами”. Фактично, І.Вишенський повторив шлях, проточений багатьма попередніми поколіннями співвітчизників, у тому числі паломниками Макарієм та Сільвестром з Новгород-Сіверська, які у 1704 р., також через Батурин, з відома І.Мазепи відвідали Святі місця на Близькому Сході, перетинаючи територію придунайських князівств. Чернігівщина, у свою чергу, протягом 1704-1706 рр. надала притулку молдовському духовнику Пахомію, якому І.Максимович подарував книгу „Руно орошенноє”, та який пізніше, у 1717 р., завершуючи свій земний шлях у ранзі архієпископа м. Роман (Молдова), був похований на території Печерської Лаври.
Про те, що І.Мазепа підтримував тісні зв’язки з православ’ям Близького Сходу, які здійснювалися, перетинаючи території Молдови та Валахії, звідки шлях українських посланців продовжувався через Дунай на Південь, свідчить і такий цікавий факт. У червні 1707 р. гетьман інспектував стан завершення спорудження за його кошти київських захисних споруд з чотирма вежами і трьома воротами навколо Печерської Лаври (довжина стіни 1190 м, товщина – до 3 м і висота 7 м), що перетворили відповідну частину правого берега Дніпра на справжню фортецю. „Тут як розкопували гору печерську, - пише М.Костомаров, - знайдено було купу старих монет... Антіохійський Патріарх, якому послали їх на показ, назвав їх ассирійськими”. Шлях гетьманських кур’єрів до Антіохії та у зворотному напрямі прямував, очевидно, і на цей раз перевіреним способом - володіннями двох православних князівств, до господарів яких у І.Мазепи була достатньо велика ступінь довіри, та в обхід небезпечних просторів Північного та Північно-Західного Причорномор’я, повністю контрольованих кримськими та буджацькими татарами, а також їх господарем – ще достатньо могутньою на той час Османською імперією.
Все це підтверджує роль придунайських князівств як зв’язуючого моста, у тому числі і між церквою у країнах Східної та Південно-Східної Європи й православними віруючими мусульманського простору. За цих умов, можна з великою ступінню вірогідності припустити, що під час неодноразових відвідань згаданим вище Антіохійським Патріархом/Алепським Митрополитом Атанасієм цих країн відбулися і відповідні контакти з гетьманом України, який дав згоду на фінансування видання „Євангелія” арабською мовою. Поруч з іншими конкретними кроками, спрямованими на підтримку Православної церкви Близького Сходу, яка, починаючи з 1516 р., стогнала під турецьким ярмом (наприклад, Єрусалимській, Александрійській та Антіохійській патріархіям – остання була заснована ще у 38 р. н.е. апостолами Петром і Павлом – не дозволялося будувати храми, видавати духовну літературу, а православним віруючим – вільно жити у мусульманському середовищі), український лідер зробив цим самим унікальний крок, який увіковічив пам’ять про нього назавжди.
Забігаючи наперед зазначимо, що міцні зв’язки І.Мазепи з Єрусалимською церквою відіграватимуть для нього доленосну роль. Вони глибоко позначали заключний етап життя гетьмана у молдовському місті Бендери та наступне перепоховання його тіла у церкві Святого Георгія у румунському місті Галац, яка підпорядкувалася Єрусалимській Патріархії [саме тому на початковому етапі свого існування вона називалася Єрусалимською, такою залишаючись у народній пам’яті і пізніше, що стало одним з мотивів для прийняття рішення нащадками І.Мазепи поховати його тіло там, виходячи з обставин, які склалися на той момент, а також з усного заповіту гетьмана бути похованим в Єрусалимі. – Автор.].
Сьогодні ми завершуємо презентацію першого розділу книги українського історика та дипломата Теофіла Рендюка “Гетьман України Іван Мазепа – Молдова та Румунія”. Працюючи над цією роботою, пан Рендюк знайшов у бібліотеці Румунської національної академії один примірник рідкісного видання Євангелія арабською мовою, виданого рівно 300 років тому за кошти та в перекладі Івана Мазепи, яке було видане в місті Алепо (Сирії) в типографії, яка була подарована арабським християнам Господарем Валахії Констянтином Бринковяном.
Безмежна вдячність арабських християн на адресу І.Мазепи, яка збереглася дотепер, у тому числі в Румунії, за неординарний жест підтримки їх духовного життя, зафіксована у вступній частині алепського варіанту „Євангелія” 1708 року. Так, на 3 і 4-й сторінках цього раритетного видання, у віршах грецькою та арабською мовами, виокремлюється особиста роль „достойного та високоповажного пана Івана Мазепи ...блискучої особистості...”, яка „відома своєю чистою та святою вірою, надала арабам у подарунок Боже письмо Євангелієм з повною мудрістю душею”. Відповідаючи на запитання про те, хто є той, „хто подарував нам цю шляхетну книгу”, автори арабських віршів пишуть: „Це – гетьман Іван Мазепа..., який став добре відомим своїм господарюванням у Малій Русі та який збагатив її віру, підняв її славу, представляє її шляхетність та до максимуму возніс відомість про неї”.Вся робота І.Мазепи щодо перекладу „Євангелія” арабською мовою та його видання в Алепо здійснювалася з відома та за підтримкою валаського господаря.
Безперечно, що антитурецька позиція К.Бринковяну не могла не залишатися непомітною ні у Києві, ні у Москві, де добре усвідомлювали та небезпідставно вважали, що дії господаря Валахії могли б викликати небезпечні для його життя контрзаходи, насамперед, з боку Стамбула, що повністю виправдалося пізніше, у 1714 році, коли валаського господаря, на замовлення турецьких властей, безпощадно було страчено.
Тому, значною мірою, апогеєм співробітництва між І.Мазепою та К.Бринковяну можна вважати визначення ще 17 січня 1701 р. саме України місцем можливого політичного притулку для валаського лідера, у випадку виникнення загрози для його життя, і для шановних, аристократичного ґатунку та близьких йому людей. Так, у своєму листі-відповіді від 1 квітня 1701 р. до Петра І, К.Бринковяну висловлював щиру вдячність за надану йому спеціальну грамоту, якою підтверджувалася готовність прийняти валаського господаря в Україні. Уявляється, що таке важливе рішення, у принципі, не могло бути затверджено царем без попереднього обговорення з І.Мазепою та усвідомлення гетьманом відповідальності щодо цього важливого питання міждержавного значення.
Проте, тоді ще ніхто, окрім Господа Бога, не знав, що Україна ніколи не стане притулком для К.Бринковяну (канонізований за свою доброчинність на православній ниві у 1992 р. як святий Румунської Православної церкви, що може спонукати до відповідних помислів і стосовно І.Мазепи). Навпаки, історична доля складеться так, що румунська сторона прийме останки І.Мазепи назавжди, а мешканці цієї країни збережуть живою пам’ять про українського гетьмана протягом трьохсот років - до наших днів, навіть за жорстких історичних умов його безпощадного переслідування, у тому числі оголошення славному сину українського народу Російською Православною церквою анафеми.
|
|
| |
WMA |
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
MP3 |
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
AAC+ |
|
|
48kbps : |
1
2
3
|
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
 Старий логотип ВСРР |
2025-04-04
Print
Слухати