|
|
 |
Архів:
|
|
| Білокриницька трагедія 1 квітня 1941 року |
| (2011-04-07) |
| Останнє оновлення: 2011-04-26 23:22 EET |
 В останні роки дуже багато пишуть про жахливі злочини комуністичного режиму на терені колишнього СРСР, які радянська історія спробувала приховати від свого населення. Величезна кількість людей була депортована до Сибіру, де більшість із них загинули, багато осіб було розстріляно або заарештовано. Лише після падіння комунізму ми дізналися про жахливі масові вбивства, здійсненні з наказу комуністичної влади у 30-ті – 40-ві роки минулого століття. Згадаємо, наприклад про масовий розстріл 14.000 польських офіцерів у Катині або про масовий терор тоталітарного режиму проти селян України, що призвів до Голодомору 1932-1933 років, коли померло більше 3 мільйонів українців.
1 квітня виповнилося 70 років від ще однієї трагічної події, про яку мало кому відомо. Навесні 1941 року, на Великдень, поблизу села Біла Криниця радянські прикордонники розстріляли близько 3 тис. невинних румунів, мешканців сіл Глибоцького та Сторожинецького районів. Трагедія впродовж багатьох років замовчувалась, і лише після здобуття Україною незалежності, люди отримали можливість вголос повідати правду про той кривавий квітень 41-го. З квітня 1991-го щороку на місці трагедії, в урочищі Варниця буковинці вшановують пам’ять невинних людей, розстріляних радянськими солдатами.
Що сталося в ті злощасні весняні дні? 26 червня 1940 р. радянський уряд пред'явив Румунії свої вимоги у формі ультиматуму звільнити територію Північної Буковини і Бесарабії, а до 30 червня ці території були зайняті радянськими військами. Багато людей були захоплені зненацька швидким перебігом подій, новим кордоном були розділені численні сім’ї. У цій ситуації, не бажаючи миритися з новими реаліями та приходом радянської влади, багато людей хотіли переїхати до Румунії, намагаючись перетнути кордон будь-яким способом, законним чи незаконним. За деякими даними у перший рік радянської влади до Румунії прибули щонайменше 7.000 біженців.
На це радянська влада відреагувала двома способами: по-перше було посилено патрулювання кордонів, по-друге, було складено списки людей, які мали родичів у Румунії. Ці особи були оголошені зрадниками країни і багато з них депортовані в Сибір. Наприклад в одному із таких списків 97 Чернівецького прикордонного загону станом на 1 січня 1941 було 1085 осіб.
Крім цього, у березні 1941 р. в селах Глибоцького та Сторожинецького районів, розташованих вздовж річки Сірет, НКВС поширив чутки про те, що 1 квітня радянсько-румунський кордон буде відкрито і можна буде спокійно перейти його. Люди повірили. 1 квітня 1941 року сформувалася колона з 3 тис. осіб - чоловіки, жінки, літні люди і діти. З хрестами, іконами та хоругвами в руках вони направилися до Глибоцького райвиконкому за дозволом на перетин кордону. Після остаточної відмови дати дозвіл на виїзд до Румунії громадяни румунської національності з Верхніх і Нижніх Петрівців, Купки, Широкої Поляни, Просіки і Карапчева таки рушили в напрямку кордону. В урочищі Варниця, неподалік села Біла Криниця, приблизно в 3 км від румунського кордону, їх зустріли кулеметним вогнем радянські прикордонники. Тікаючих доганяли вершники і стинали шаблями.
Після різанини поранені були прив'язані до хвостів коней і перенесені до 5-ти попередньо виритих ям, де вони були поховані, деякі все ще живі. Місцеві жителі розповідають, що два дні і дві ночі там рухалася і стогнала земля. Кілька “щасливчиків” було заарештовано Глибоцьким НКВС, але врешті-решт, після жахливих тортур їх заживо закопали на місцевому єврейському кладовищі.
Відтоді минуло 70 років, але буковинці не забувають тих жахливих подій. Щороку першого дня квітня, аби вшанувати пам'ять розстріляних земляків, на узліссі, де було зведено пам’ятник жертвам білокриницької трагедії, збираються мешканці навколишніх сіл, представники районної та обласної влад, члени румунських національно-культурних товариств. Цьогоріч на місці розстрілу мирних мешканців Буковини було встановлено і освячено каплицю. 1 квітня в урочищі Варниця пам’ять загиблих в 1941 році буковинців вшанували траурним мітингом-реквіємом.
Звертаючись до учасників мітингу, начальник організаційно-контрольного відділу апарату Чернівецької облдержадміністрації Іван Пазяк заявив: “Скільки ж їх полягло в сиру землю недалеко від рідних домівок, точна кількість жертв цього чорного дня не встановлена і досі. На превеликий жаль розправа з місцевим населенням на цьому не закінчувалася. Частина страждальців загинула від розправ на батьківщині інші ж поневірялися по далеких чужинах, останки багатьох з них розкидані далеко за Уралом та в Сибіру. Лише після здобуття Україною незалежності у 1991 році ми вже не мали права не згадати про ті страшні події.”
Того ж дня на півдні Буковини, щоб віддати шану пам'яті безневинно убієнних, у монастирі Путна було встановлено і освячено пам'ятний хрест. Присутній на церемонії, керівник Департаменту румунів звідусіль Єуджен Томак сказав: “Дуже важливо, що ми вшановуємо цю подію тут, в цій долині плачу, де понад 3000 румунських душ були розстріляні. Я радий, що нам вдалось як у Білій Криниці, так і в монастирі Путна вшанувати пам’ять цих румунів. Ми зобов’язані повернути пам’ять про тих невинних людей, якої були позбавлені багато років.”
(Василь Каптару)
|
|
| |
WMA |
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
MP3 |
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
AAC+ |
|
|
48kbps : |
1
2
3
|
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
 Старий логотип ВСРР |
2024-11-22
Print
Слухати