|
|
 |
Архів:
|
|
| Родина Левинських у Бухаресті |
| (2011-07-06) |
| Останнє оновлення: 2011-07-12 15:40 EET |
 Хто були ті люди, які першими заклали цеглини в основи української літератури в Румунії. Це переважно учителі старшого віку, до яких прилучилися і представники інших професій. Всі вони перейшли у вічність, як люди, і в забуття, як письменники. З-поміж них і поетеса та новелістська Ірина Левинська-Парилле, яка почала писати пізно, на склоні життя, і якій вдалося підготувати три книги малої прози. Саме про родину Левинських з Бухареста розповім я вам сьогодні. Допомогла мені в цьому їх давня знайома Мирослава Лемний.
Ірина Левинська-Парилле народилася 18 травня 1904 року в м. Рожнятові, в сім’ї учителя Омеляна Парилле. Коли Ірині було три роки, батько переїхав з Рожнятова викладати математику й фізику в українську гімназію в Долину. Тут вона прожила до 1919 року. В 1922 році вступає до Львівського Українського таємного університету. За активну громадянську позицію, Ірину разом з багатьма студентами було ув’язнено польською поліцією. В 1930 році Ірина Парилле вийшла заміж за інженера Степана Анатазійовича Левинського. 
Цікаву історію про рід Левинських розповість пані Мирослава Лемний: »Я маю книжечку, яку передав її тесть, пан Левинський, батько пана Стефана Левинського. Він був сам греко-католицьким священником. Вони були нащадками саксонців з Німеччини. Один з князів львівських найняв собі полк рітерів (лицарів) саксонських з Дрездену, щоб обороняли його маєток. Вони були, за звичаєм, водночас, і римо-католицькими священниками. Коли вони перейшли на Галиччину, а здається тоді Галичинна перейшля на греко-католицьке віросповідання, то і вони теж обняли греко-католицьке віросповідання. Тоді вони могли одружуватися. Десь близько 300 років чин передавався старшому синові. Настала черга пана Стефана Левинського стати священником. Однак пан Стефан в дитинстві, коли грався із своїм братом, переламав ногу, і трохи шкутильгав. Тому він і відмовився бути священником, який повинен бути гарним, стройним чоловіком. Утім він любив математику, і поїхав студіювати до Праги. Він був останнім, котрий перервав цей звичай. Таким способом, він хотів показати батькові, що став студентом. Працював уночі і утримував себе, так що закінчив три факультети: Будівництва, Залізниці та Консерваторію.»
Майже відразу після одруження молоде подружжя Левинських змушене було виїхати до Праги, а згодом до Чернівців. Тут Ірина Левинська бере активну участь в культурному русі, друкується в періодиці, влаштовує вечори, зустрічі, знайомиться з Ольгою Кобилянською. В 1935 році подружжя Левинських змушене виїхати до Бухареста, де організовували українські вечори на честь Т. Шевченка, І.Франка, Л.Українки, Ю.Федьковича. У 1942-1943 роках Ірина Левинська закінчила повний курс викладання української мови і літератури в Бухарестському інституті мови і культури. Пізніше в 1949-1950 роках навчалася на курсах російської мови в інституті імені Максима Горького в Бухаресті і одержала право викладання цього предмету. 
Мирослава Лемний пригадує: «Пані Ірина Левинська проживала у Болехові, студіювала у Львові, на факультеті історії. Менш-більш, 1936 року приїхала з її чоловіком, паном Левинським з Галиччини, там де вони познайомилися та одружилися. Певний час проживала у Чернівцях. Перебувала тяжкі зими, простудилася на легені, поїхала назад до батьків, які вилікували її за допомогою лікаря. Далі, вона вернулася до Чернівців, а її чоловік отримав посаду в Бухаресті. Він працював з великими архітекторами часу, з-поміж яких з Емілем Прагером. У Бухаресті, вона знайшла громаду українців, котрі також службово переселилися до Бухареста. Вони зустрічалися, мали своє коло знайомих. Так наступила Друга світова війна і до Бухареста прибуло багато інших їхніх знайомих буковинців. Всі вони сходилися у їхньому домі. Тоді коли приїхав і мій батько, 1946 року, після війни, родина Левинських прийняла його проживати в їх хаті. Вони були приятелями ще з студентських років. Так само їх другом був і мій тесть Лемний, котрий фігурував на тій самій сторінці шкільного журналу з паном Левинським. Вони і були найкращими приятелями. Так що в їхньому домі сходилися всі наші буковинці, які почули, що мій батько та родина Левинських мешкають у Бухаресті. Вони дуже багато допомагали буковинцям у біді. Тому помешкання Левинських було свого роду "гніздо" українців. Розуміється, що врешті-решт, і Секурітатя ( колишня комуністична поліція) дізналася про це, бо тут весь час люди співали, завжди наші зустрічі кінчалися українськими піснями, завжди відбувалися шевченківські свята. Отже, вони осілися тут десь 1935-36 року.Тут і померли "
 Ірина Левинська писала вірші, новели, оповідання. Авторка підготовила три книжки малої прози: „Живиця” (1982), „Серця на грані” (1984), „Молодії літа” (1989). Ось, як пише про новели Ірини Левинської у книзі «Слово про побратимів” інший український поет з Румунії, покійний Степан Ткачук: «“Новели Ірини Левинської схожі на старовинні грецькі храми. Нема в них ні дуже синього неба, ні нарочитих ефектів, ні розхристаних барв. Проте в них відчувається класична гармонія усіх важливішиз елементів літературного твору: сюжети, композиції, стилю і мови. Це значить, що письменниця має точну руку, вона з філігранною ніжністю торкається різних тем, щоб на їх фоні шукати людину з її світом. В центрі майже кожного твору стоїть якась психологічна проблема. З правдивою і сильною майстерністю письменниця розкриває складну, а подекуди й чудну машину людської психіки. Основною стихією її таланту є ліризм, а романтичний підхід до дійсності набирає різних форм, вказує на багату мистецьку винахідливість. Ірина Левинська насамперед митець, що дивиться на життя очима вічності і шукає в його тенетах рівновагу краси. Писати для Ірини Левинської – божий ритуал.“
Ірина Левинська померла 6 липня 1990 року, в своєму помешкані в Бухаресті. Все її надбання (зокрема книги та фотографії) залишила у спадок Мирославі Лемний, яка зберігає їх до нині. Ось як вона пам’ятає пані Ірину Левинську: «Різнородно, тому що мала, як би вам це сказати, від природи, з кожної національності від її родичів прекрасні риси. Часом і такі трохи польські, але взагалі була дуже добра людина. Дуже допомагала людям у біді, головно тим нашим буковинцям, котрі полишалися беж ніякого маєтку, полешили все на Буковині, і прийшли сюди лише з валізами. Це була велика річ. Була коректною як німкеня, але була дуже кокетна, була дуже весела, співала багато і в нашому колі всі ми відчували її веселу душу."
На останок скажу лише що Ірина Левинська перебувала у близьких стосунках з “орлицею Карпат” Ольгою Кобилянською. Свої спогади „Я знала Ольгу Кобилянську” Ірина Левинська видала у Бухаресті в 1961 році. Але про це іншим разом. (Христина Манта)
|
|
| |
WMA |
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
MP3 |
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
|
|
128kbps : |
1
2
3
|
| |
AAC+ |
|
|
48kbps : |
1
2
3
|
|
|
64kbps : |
1
2
3
|
 Старий логотип ВСРР |
2024-04-25
Print
Слухати