Нам завжди цікаво дізнатися, що думає і відчуває художник, коли працює над певною картиною або який сенс закладений в праці її творцем. Для цього ми завітали сьогодні в бухарестську майстерню української художниці Анни Равлюк, уродженці Мамаївців, нині Кіцьманського району, Чернівецької області. Життя Анни Равлюк, як сама вона зізналася, було постійним подоланням долі. Художниці повсякчас доводилося розсовувати межі, які ставило їй життя. Вона спромоглася пробитися до свого вимріяного світу. Для цього їй вистачило сил і таланту.
«У живописі художниці багато душі, і тому він не залишає байдужими любителів прекрасного. Як і її живопис, сама Анна Равлюк – молода, гарна, розумна й незалежна жінка, яка, як нам здається, вміє самостійно вирішувати життєві колізії без протекції» - так писав про неї викладач малювання Омелян Кобилянський, який відкрив хист малої дівчини до малювання. Звідки прийшла ця пристрасть до малювання, запитала я художницю: “Не знаю, мабуть від Бога, тому що я з раннього дитинства малювала, і мої всі сусіди розказували, вже як я виросла, виїхала з Мамаївців, а потім повернулася дорослою людиною, і вони мені розповідали "Ти пам’ятаєш, маленька зривала листочки зелені і малювала білі хати.» Колись ж були білі хати, побілені, синя призьба і біла хата. І от, так я всі сусідські хати малювала, то зелений листочок, то із квіточок, я видавлювала сік і тим я малювала, або "плюндрувала" хати. Від того, мабуть, все й почалося. Є у мене момент такий, який я пам'ятаю до цих пір. Коли я була маленькою, і мене вели зранку до баби Анеці, у котрої мене мама лишала, коли йшла на роботу, тоді я мріяла про те, щоб вулиця була застелена білим папером і плоти, щоб були з різнокольорових олівців. Є якісь речі, які я пам’ятаю з дитинства, як будь-то вони були сьогодні. Не вчора, а сьогодні. Це хороші моменти, а поганих мабуть і не було в моєму житті. Спочатку я вчилася у дуже хорошого викладача малювання, професора Омеляна Кобилянського. Він мені привів хист до малювання, потім у дитячій художній школі у Чернівцях, потім у Кишиневі в училищі імені Репіна, а потім в Академії, теж в Кишиневі.»
Такими були початки в малюванні цієї дивовижної і тонко–чутливої української художниці, яка мешкає в Румунії. За цими словами, ховається доля майстрині пензля, яка тонкою чуттєвістю, досконалим розумінням гармонії природи і всесвіту та наполегливістю у професійному розвитку, цілком виправдано стає на одному ж ряду з найвідомішими світовими сучасними художниками. Складовою творчості Анни Равлюк - навколишня природа, власна інтуїція та народна творчість.
Наскільки глибоко Бухарест, і взагалі Румунія, вплинули на створення ідей? – було іншим запитанням до художниці. «У Румунію я приїхала якраз на Різдво 1999 року. У мене була як альтернатива виїхати в Америку. І знайте, не жалію. Були моменти, коли в мене в паспорті вже стояв штамп виїжджати в Америку, і я відмовилася. З тим паспортом я їздила ще два роки, і завжди на кордоні, коли я їздила туди-сюди, кожний раз, мене прикордонники питали "Ти, що з глузду з'їхала?". Я не жалію, що приїхала в Румунію. Було дуже тяжко. Є якісь моменти, котрі не розумію і до тепер, і можливо ніколи не зрозумію, і залишуся емігрантом на все життя. Люди дуже хороші, ставлення до мене, до моєї сім’ї було дуже хороше. Багато моїх знайомих, котрі знають, що я українка, поважають мене і мою націю і можуть відрізнити росіян від українців, від білорусів. Бо кожна нація має щось своє хороше. Мабуть тут я відкрила себе як художник з усіх точок зору, тому що у мене не було ніякої допомоги ні звідки і тоді внутрішні резерви, зв’язок із Всесвітом, із Богом, з природою мені допомогли вижити і стати такою, якою я тут є. Я, українка, представляла державу Румунію на виставках і Йорданії, Сирії, в Китаї, і це мені приємно. »
З метою ознайомити вас ще ближче із Анною Равлюк, я вирішила подати декілька її думок: «Мої картини, як мої діти – народжуються, ростуть і живуть своїм особистим життям. Я не ховаюсь за них. Я відпускаю їх з миром. Художник, котрий не пізнав великої любові і гіркої самітності, ніколи не зможе бути щиросердечним у своїй творчості.» «Можна з легкістю навчитися носити маску короля або блазня. Та дуже важко навчитися з гідністю носити маску своєї особистості. Я хочу бути і Ангелом і Демоном, і Правдою і Кривдою, і Серцем і Кров’ю, але понад усе я б хотіла залишитися сама собою.»
Що чи хто надихає нові колекції, і якими є найулюбленіші кольори художниці? «Я почала використовувати сильні барви, сильні, відкриті кольори після того як навчилася повністю володіти сірою фарбою. У мене є картини зроблені двома кольорами: білим і чорним, тобто сірим. Всі нюанси сірого прекрасно гармонують між собою. У мене цілі серії картин зроблені у сірому. А яскраві кольори використовую мабуть від того, що наше життя в Бухаресті дуже сіре. Відкрийте любе вікно...сіро, виходьте на вулицю...сіро, люди одягнуті в сірому, погляди сірі, все сіре, сіре, сіре.....скрізь. Мені здається, що занадто багато. Душа шукає чогось кольорового, веселого, яскравого, волі, польоту.Тут відчуваєшся як пташка у клітці. І мені здається, що коли людина дивиться на кольорову картину, мабуть хоча з думкою, мріями вона перенесеться в її кольоровий світ і набереться знову ж наснаги продовжувати життя у цьому сірому місті.»
Перша персональна виставка Анни Равлюк відбулася в Кишиневі у 1997 році, і з тих пір майже всі її виставки були персональними. За останні 14 років художниця мала понад 50 виставок. Остання велика виставка в Румунії під назвою «Тіні пісень забутих предків» мала місце в будинку Парламенту. Там художниця виставила більше 200 картин, всі в олії, всі зроблені за останні три роки. Окрім того, що художниця створює безліч чудових картин, вона ще й почала працювати у трохи новій для неї справи? У чому полягає та робота, розповість вона сама: «У Пекіні буде виставка картини з румунським національним традиційним костюмом і тоді, я подумала, що буде дуже логічно зробити і виставку моделів, виставку костюмів зроблених мною на базі традиційного румунського костюму. Це буде таке шоу. Цим я хочу показати жінці, що вона жінка, що вона повинна бути гарно одягнена, навіть якщо у неї є якісь там нестатки фігури. Тому я вирішила зробити колекцію одягу. До речі, всі свої перші кроки у мистецтві я зробила починаючи від народних пісень, орнаментів, традицій і т.д. Те саме роблю і з костюмом. Я хочу показати, що традиційний костюм це не минуле наше. Традиція - це і майбутнє. Дивіться, англійці живуть традиціями сотні років, японці, так само, і це не заважає їм жити набагато краще ніж ми. Тому я хочу зробити ці костюми і показати який гарний, кольоровий і різноманітний румунський костюм. А шоу в Китаї це тільки початок, перший крок. А в Румунії я хочу показати, що приїхала українка і хоче показати румунам, яким гарним є їхній народний костюм.»
Її шлях до успіху не був легким, як сама зізналася художниця, але інколи, не людина обирає шляхи, а шляхи обирають людину - шляхи Анни Равлюк сповнені барвами. Я побажала художниці нових експериментів і нових яскравих кольорів. (Христина Манта)
2024-04-25
Print
Слухати