Незадовго до Різдва, щоб зимові свята не застали нас непідготовленими, Товариство “Каля Вікторієй“ та Лаура Жіга Ілієску вирішили дати мешканцям столиці невеличкий посібник по розумінню свят, так як це було пояснено їм дотепер. Лаура Жіга Ілієску працює дослідником Інституту етнографії і фольклору ім. Константіна Бреїлою, при Румунській Академії. Вона пояснює, що сталося з нашими святами. “Свята почали розчинятися. Змінився ритм моделювання стилю життя і традицій. Дуже сильно на зміну значення традицій впливає присутність традиційних артистичних культурних форм на сцені, в ЗМІ та в культурному туризмі. Телебачення вибирає з репертуару традицій лише те, що може мати сильний вплив на маси, розтлумачує їх і передає далі. Існує загальна тенденція ідентифікувати пропозицію масової інформації чи туристичної, ми самі шукаємо, що дивитимемося по телевізору чи на фольклорному фестивалі, чи що бачимо, коли йдемо в певну область. Марамуреш став місцем, де збираються всі туристи, які шукають споконвічні традиції. Хоча там вони й проводяться для очей інших, для себе люди вже не роблять театральної вистави з Віфлеєму, який е дуже цікавим. Ті, хто поїде на Різдво додому, точно побачать його, або їхні діти візьмуть в ньому участь. Але зараз це робиться окремо для туристів, і тут створюється розрив: який звичай є для нас і який робиться "на показ".“

Справжні зимові звичаї відносяться до ритуалів, які житель міста не може провести так, як румунські селяни. Навіть якщо йому хочеться зробити справи так, як це справді робиться на Різдво, він вже не розуміє їхній справжній сенс, що залежить обов’язково від духовності, від присутності святого в щоденному житті. Лаура Жіга: “Ритуал включає в себе присутність святого, світла. Ти є лише важливим актором в цьому сценарії, але в ритуалах нічого не зосереджується на певній особі, навіть і на тому, хто здійснює той ритуал, це єдине ціле, де багато хто має що сказати і на завершення є хтось сильніший за людину. Ми ж, зосереджені на нас, на тому, що робиться зараз. Може, все стає простішим, можливо, що це має зв’язок з нашим враженням про те, що речі отримуються легко, без пожертви. Їдеш в паломництво автобусом, а не пішки чи на колінах. Існує віртуальне паломництво. Усе стає набагато простішим, не залучає тебе ні духовно, ні тілесно так, як це ставалося раніше. Зробити хліб вдома є простіше: робиш це апаратом і, може, звідси й походить це розведення святого життя. Не хочу сказати, що за багатоповерховим будинком я побудую собі піч і запалю в ній вогонь, але зробити хліб означало набагато більше, ніж замісити, поставити в піч і все. Це означало прокинутися рано вранці, помитися, перехреститися, зробити все певним чином, не дозволялося вилаятися чи сплюнути біля вогню, жінки робили хліб на долівці, навіть якщо мали столи, стояли на колінах, коли його робили, це була дуже важлива кулінарна технологія, але все підкорялося святості. Кожен жест щось означав.“

Один із чоловіків, який став символом Різдва, є Штефан Хрушка. Популярний виконавець народних пісень, з сотнями записаних концертів, Штефан Хрушка є голосом різдвяних колядок, його голос можна почути найчастіше в магазинах, на радіо, його слухають і в діаспорі. Є навіть один жарт, що якщо Штефан Хрушка застудить горло, Різдво відкладається, поки він вилікується. Але Лаура Жіга каже, що ані дзвіночки з санок Діда Мороза, ані колядки Хрушки не мають зв’язку з піснями, здатними розколоти небо напередодні Різдва. “Штефан Хрушка на музичному рівні став майже символом Різдва. Його приємний спів не має нічого спільного з тим, як відлунювалися колядки. Це дуже сильна колективна пісня, ти здригаєшся, коли чуєш її. Її сила розколює небо, яке все одно відкривається в Різдвяну ніч та на Водохрещення.“

Наближаються свята. За чашкою чаю або кухлем гарячого вина увечері, в Клубі румунського селянина з Бухареста, Лаура Жіга Ілієску спробує пояснити мешканцям міст, як по справжньому відзначати свята. Чому вони нам потрібні, чому потрібно пояснити дітям, що на Різдво стаються великі дива, які не мають зв’язку з подарунками. В іншому випадку наші традиції стануть екзотичними спогадами з дитинства батьків та бабусь. Від нас залежить, чи дозволимо їм розчинитися чи докладемо зусиль для їх збереження.
(Андрея Демірджан, Людмила Дорош)